Розділ «Кава по-диявольськи»

— І звідки ж вона, по-твоєму, там узялася?

— Як звідки? З цвинтаря. Там ще соснові голки, значить — з вінків. Справжня сосна на піску росте. А глина — з ями.

— Ну ти ж і Шерлок Холмс.

— Хто?

— Слідопит. Слухай, кидай свій керамзит і йди у школу міліції. Ми тобі рекомендацію дамо. Шкода, що такий талант даремно пропадає.

— От як поможете, щоб мене не зурочили, тоді піду. Краще вже бути лягавим, аніж мертвим.

— Ну спасибі, потішив. А я думаю — чого це я щоранку з таким хорошим настроєм прокидаюся.

— Смієтесь? А мені страшно.

— А ти не бійся. Тоді не буде страшно.

— Вам би таке, що б ви тоді сказали?

Таємниці слідства стороннім особам розкривати не належить, тому замість відповісти на це запитання, я лише пирхнув. Бо мій настрій, на відміну від хлопцевого, виразно поліпшувався. Ворожбит не витримав і знову вийшов на чорну стежку. Ні, недаремно казали мені справжні блатні з великим стажем відсидки: злочин — він як наркотик. Перший раз цікаво і страшно, вдруге, втретє — то вже звичка, а потім ти без цього вже не можеш обійтись. Тому „зав’язують“, зазвичай, дилетанти, котрі і вляпуються в кримінал випадково, і строк одержують невеликий. А щодо досвідчених… мені розповідали про одну бабцю-злодійку, мало не ровесницю нашого століття. Після кожної відсидки її відвозили в будинок для престарілих. Однак заслужена ветеранша того ж дня давала драла до найближчого базару, демонстративно крала там перше, що на очі втрапляло, дозволяла себе затримати і з почуттям виконаного обов’язку знову гордо марширувала в „зону“. Усього цього я, звичайно, хлопцеві розповідати не став. Хоча і дав пораду:

— Нічого тобі боятися. Раз ти знаєш, що таке ворожба, то мусиш і знати, як з нею боротися. У вас же відьмам у селі не тільки комини затикали.

— Ну!..

— Лома гну! Чудило. Як забув — то змотайся в свої Малі Задрипанці, порозпитуй старших людей і дій відповідно з інструкціями.

— Яке „змотайся“, коли у нас на роботі зараз аврал. Поки бетон везуть — працюємо. Я й до вас прибіг тільки тому, що в другу зміну сьогодні. А так — бригадир сказав, що, либонь, скоро і спати будемо на будові.

— Ну, то частіше хрестись, „отченаша“ читай і крім лопати, лома і гранчака, нічого зайвого до рук не бери.

— Ви серйозно? От уже не думав, що мені в міліції таке порадять…

Я запевнив, що не тільки серйозно, а й перевірено. Щоправда, стосовно — де і ким, уточнювати не став. Натомість докладно розпитав, де саме наш герой-коханець „керамзіт пластає“. Мовляв, а раптом знадобиться, то де його шукати?

З’ясувалося, що це відомий усьому Києву довгобуд біля Повітрофлотського мосту. На моїй пам’яті його будували вже другий десяток років. Бетонна горгопина потихеньку тяглася в небо, але відчувалося, що ще не одне покоління ліміти зароблятиме тут мозолі і койки в гуртожитку. Неоковирний хмарочос, котрий виріс вже до десятого поверху і пхався й далі, іменувався „Кущовий інформаційно-обчислювальний центр цивільної авіації“. Найцікавіше, що коли мені довелося відвідати по роботі справжній центр, на якому обраховували, скільки пасажирів вилетіло і скільки приземлилося, то я довго шукав його на тилах учбово-тренувального загону біля аеропорту Жуляни, аж доки мене не послали в маленький, непоказний одноповерховий будиночок „стилю баракко“. Мені одразу стало зрозуміло, що красива сучасна назва будови — то лише прикриття для покращення життя великій банді чиновників з крильцями. На погонах. Але я відволікся, пробач.

Щодо проблем колишнього подавальника тенісних м’ячів, то я про них Старому доповів негайно. І одразу вніс пропозицію: