Розділ «Кава по-диявольськи»

— Він не просто по кладовищу вештав. Він біля однієї свіжої могили зупинився, роззувся, витрусив камінчик, потім знову взувся і довго зі шнурками мотузився.

— Може, заховав щось?

— Наші діди весь надгробок мало не через сито просіяли. Нічого немає. Хоча слід був, що він там рився.

— Жменю землі взяв?

— А ти звідки знаєш?

— Інтуїція. До речі, товаришу підполковник, ваші діди в дитинстві в індійців не грали?

— Ні, тільки в червоних дияволят.

— А це ще хто такі?

— Кіно було — німе, про громадянську. Та ти мусиш знати, його недавно ще раз зняли, тільки тепер це називається „Невловимі месники“.

— Точно! Пригадав… І куди він ту землю поніс, наш Музикант?

— Додому. Може, йому для квітів не вистачало?

— Простіше в парку накопати. То, щоб ви знали, товаришу підполковник, він якусь нову ворожбу задумав.

— Знову проти тебе?

— Боюсь, що ні. Схоже на те, що новий клієнт з’явився.

— Ще одна історія на узвозі?

— Пожуємо — побачимо, як сказав лев про свого нового дресирувальника.

— Ну, ти ж у нас і дотепник!

— Це не я, це колись у кавеені було. Хороша передача. Шкода, що закрили.

— Еге ж, шкода. Звідки ти тепер свої дотепи братимеш?

Мої недобрі підозри невдовзі підтвердилися. І то в несподіваний спосіб. Я побоювався, що нам доведеться довго і нудно вираховувати наступну жертву Музиканта, аж вона сама, можна сказати, впала мені на голову.