Розділ «Кава по-диявольськи»

— Хай мене простить начальство і Господь Бог, якщо він є. Але мені чомусь захотілося, щоб розслабилися не ми, а вбивця. І бодай чимось та й видав себе. Навіть наступним замахом на невідому поки що нам машину.

— А я вважаю, що він не розслабиться, а ляже на дно, сам себе прикопає, та ще й, як у тій лічилочці, напис напише: мовляв, не кантувати. Бо нічого не бачу, нічого не чую і нікому ні про що не скажу.

Назавтра з’ясувалося, що я був неправий. Власне, завинив не я, а даішники. Їм, бачте, сонце в очі світило, то вони за власною ініціативою перетягли знак вище по узвозу. Мовляв, яка різниця, де ті номери записувати. Ну, а водій у нас який? Перед знаком, звичайно, гальмоне. А як тільки проїде, дасть по газам, аби надолужити час.

На п’ятий день чергування повз даішників проїхали «Жигулі» рідкісного ультрамаринового кольору. Доки один з них нотував номер, другий почав видивлятися червоного «Москвича», котрий виринув метрів за п’ятдесят. На «жигуль», природно, ніхто з них і не озирнувся. А даремно! Бо в цей момент лобове скло ультрамаринового красеня вкрилося густою сіткою тріщин. Це зафіксував водій «швидкої допомоги», котра їхала в цей час вгору. Той, хто сидів за кермом «Жигулів», ясна річ, розгубився, бо замість тиснути на гальма, спробував вивернути кермо. На будь-якому місці узвозу помилка обійшлась би кількома подряпинами або зігнутим об берізку бампером. Але саме там, на повороті, жодних берізок не було. І за невисоким живоплотом у кількох метрах починалося урвище висотою з п’ятиповерховий будинок. Машина туди і влетіла. Там, на самому дні, якийсь недоумок-архітектор прилаштував чотириповерховий гуртожиток. Можна собі тільки уявити, що було б, якби «Жигулі» врізалися в дах або горішній поверх. Та машина вибухнула під глухим брандмауером, де жодного вікна навіть не передбачалося. Пожежники будинок врятували.

Наступного дня на краю урвища почали терміново монтувати металевий відбивач, який не те що «Жигулі» — танк відкинув би назад на трасу. Але це було завтра. І начальника шляхової дільниці погнали з роботи теж завтра. І якогось даішного чина теж…

А ще зробили цілу купу речей потрібних і непотрібних. Одне слово — дурних. Хоча, після того, як я постояв на тому клятому місці, що вкоротило віку вже двом людям, щоб витрясти з цих придурків бодай якусь путню інформацію, то сам був готовий розігнати інспекцію як клас.

— Ви щось бачили?

— Ні. Ми номери писали.

— Ну хоч ішла перед тим «жигулем» ще якась машина?

— Може, йшла. А може, не йшла. Ні, здається, йшла… але не йшла.

— Так ішла чи не йшла?

— Ну, нас же тільки на легкові зорієнтували. Ми того синього «жигуля» списали, а тут уже «Москвич» преться. Я йому жезлом, навіть на проїжджу вискочив, він гальмує, я Петрові номер кричу, а тут ззаду — ба-бах! Оглянулись, а там тільки кущі поламані. І дим з провалля.

— І нічого не чули до отого «ба-бах»? Скажімо, на постріл схоже.

— Ні, як ми його списали, то він нам уже не треба. Правда? То ми на «Москвича» дивилися.

— А бодай би вам повилазило!

— Ні, чекайте, здається, перед ним білий «рафік» ішов.

— Та не перед ним, а назустріч йому. Он він, стоїть коло бровки. «Швидка допомога» з виклику поверталася. І її водій, на відміну від вас, телепнів, встиг помітити, як у «жигуля» лобове скло тріщинами пішло.

— Ну, так нам же наказали тільки номери фіксувати…

І оця казочка про білого бичка тривала мало не до вечора. Хоча ми теж хороші — треба було підкріпити цих дуболомів нашими хлопцями з розшуку. А тепер ламай голову — привиділося водію «швидкої» розбите скло чи не привиділося. Бо після падіння з такої висоти, та ще й вибуху, щось конкретне експертиза на цей предмет встановити, звичайно, не могла.

Начальник міської ДАІ, котрий приїхав з нами на місце катастрофи, весь час мовчав, тільки красномовно припікав поглядом своїх горе-підлеглих і важко зітхав. І лише коли ми поверталися в Управу, пригадав: