Розділ «Кава по-диявольськи»

— Погода льотна… а взагалі — спасибі. І вибачайте. Робота у нас така. Але я краще пішечки. Заспокоює.

І я пішов, чесно кажучи — на автопілоті. Бо був зовсім дезорієнтований. Я навіть не одразу збагнув, що йду зовсім не на Хрещатик, а в бік Бесарабки. Кажуть, дикі слони, підсвідомо відчуваючи смерть, ідуть отак на свій слонячий цвинтар. Теж на автопілоті.

Природно, що мене вивело на запах кави. Я зрозумів це, ледь не впершись лобом у двері того самого «гадючника», він же — «Чай. Кава», де я кілька днів тому зустрів фізрука і одержав чергового їжачка під череп. Коло замкнулося. Логіки в цьому не було. Сама чортівня.

Я заповз у куток. Переді мною, нічого не питаючи, поставили повний латунний кавничок на чотири порції, а після того, як я показав розчепірені п’ять пальців, принесли ще й п’ять мініатюрних чарочок коньяку по сорок грамів кожна. Я вихилив їх усі на одному подиху. Думки почали повільно шикуватися в одному напрямі:

— мене хотіли вбити. Я й досі відчуваю цей поштовх. То не зачепили в натовпі, бо натовпу там не було, а свідомо пхнули — обома руками;

— а якщо це так, то за що? Моє прізвище Сирота, Олексій Михайлович, а не Романов Олександр Миколайович. Я старший інспектор карного розшуку, а не самодержець всеросійський. І надворі не 1875-й рік, а 1975-й. Жартики народовольців давно закінчилися. З 1917-го року ми йдемо іншим шляхом;

— а якщо це не революціонери-терористи, то хто? Щось не пригадую, аби я за нинішню п’ятирічку наставив комусь роги так фундаментально, що змити цю прикрасу з лоба можна тільки кров’ю «цього негідника». Як хто не зрозумів, то негідник — це я;

— залишається запідозрити кримінальний елемент. Ці можуть! І вже пробували. Мою шкіру дірявили ножем і заточеною викруткою, на моїй голові випробовували міцність склотари, вітчизняної цегли і газової труби. Пару разів навіть стріляли — на щастя, схибили. Щоправда, динамітом ніякий блатний Халтурін мене у повітря не висаджував, як вищезгаданого царя.

Щось я відволікся. Треба дати спокій царям, бо отак починається манія величі. Розглянемо версію полювання на одного конкретного мента.

Досі всі мої виробничі травми я одержував у момент затримання злочинців. Звичайно, під гарячу руку багато хто обіцяв мене порізати на шматочки, втопити у помийному відрі, закопати живцем або просто вколошкати. Але чого не наговориш, коли тебе жбурнуть на асфальт, попередньо перерахувавши всі ребра та інші деталі чоловічої анатомії і заламають руки за самі вуха, аби одягти наручники. Але після того, як слідство закінчувалось і справу передавали до суду, жоден з моїх хрещеників не казав про мене лихого слова. А тим більше не погрожував звести зі мною порахунки після відбуття строку. Бо з одного боку — я намагався ставитися до своїх «клієнтів» по можливості без хамства. Ні, часом доводили, як оті придурки-гробокопачі з Байкового кладовища. З іншого ж боку, що там не кажи, а свідомо спланований замах на правоохоронця — занадто дорога забавка. Від десяти до п’ятнадцяти років. А то й розстріл.

І все ж таки хтось наражає свою дурну голову на казенну кулю в потилицю. І за що? Розстрільних справ я останнім часом не вів… стоп! Я через цю чортівню зовсім забув, задля чого ми шукаємо той пістолет! З нього ж вбили хазяїна пекінеса! Ні, це ж треба так забамбулити собі голову! І що це означає в результаті?

Що це означає, я так і не встиг сформулювати. Бо раптом зловив себе на тому, що вже досить довго вдивляюся у дві світлі смуги, на яких досить фантазійно розкидані плями кольору підгнилої сливи. Причому, смуги не стояли на місці, а повільно рухалися, то наближаючись одна до одної, то перехрещуючись, то віддаляючись. Цей оптичний феномен я спочатку фіксував підсвідомо, паралельно з потоком думок, аж доки не вирішив зосередитися на чомусь одному.

Сфокусував зір і отетерів: смуги виявилися досить таки довгими жіночими ногами в синцях. Я потрусив головою, мов той кінь, і лише тоді зрозумів, що це не синці, а синьо-червоні метелики, вигаптувані на дуже модних у цьому сезоні імпортних колготках. І натягнуто цей дефіцит на кінцівки відомої київської повії Анаконди. Мадам трохи вже підтоптана, але, як та юна піонерка, завжди напоготові. Вона або не впізнала мене, або просто кепкувала, бо врешті-решт розвела коліна так широко, що я побачив головного метелика, вигаптуваного саме там, де треба.

Спересердя я ледь не плюнув — і почервонів. На моє щастя, біля шинквасу почувся якийсь гармидер. Я полегшено зітхнув, надав обличчю службового виразу і звівся на ноги. Так! Дійові особи та виконавці знайомі до болю. Професійний альфонс на довірі, кликуха по «зоні», перепрошую, Жопся. На відміну від своїх колег по кримінальному ремеслу, він обкрадав не жінок, а мужчин-гомосексуалістів. Може, через те, що ця категорія радянських громадян старанно приховувала свої сексуальні вподобання від широкої громадськості і міліції, потерпілі практично не скаржилися, що у свою чергу додавало Жопсі нахабства і самовпевненості.

Від автора:

Згідно з радянськими кримінальними кодексами, гомосексуалізм вважався злочином проти особистості. Карався ув’язненням на строк до п’яти років. Восени 1991-го року Верховна Рада вже Незалежної України під тиском «гомосексуального лобі» з країн Західної Європи відмінила цю статтю кримінального кодексу. Наразі любителі одностатевого кохання заполонили вітчизняний шоу-бізнес, за чутками, контролюють деякі недержавні телеканали і навіть — це вже офіційно — зареєстрували свою організацію, котра має навіть політичні амбіції. Не здивуюсь, якщо дізнаюся, що той самий Жопся буде висунутий ними на наступних парламентських виборах як людина, що потерпіла від радянської влади.

Олекса Сирота:

Жопся стояв перед буфетницею і вимахував руками у неї попід самим носом, виразно качаючи права. Я не став прислухатися до його текстів, а просто підійшов ззаду і ляпнув по плечі. Нещасний альфонс, не озираючись, відмахнувся і випадково зачепив мене по кінчику носа. Сльози бризнули так, що долетіли аж до шинквасу. І я озвірів від болю, хоча не мав на це права. А тому різко перехопив руку Жопсі і з усієї сили викрутив її. Бідолаха заверещав тоненьким голосом, підскочив, вивернув голову, побачив моє розлючене обличчя, миттю зорієнтувався і благально запищав:

— Шеф, тільки не в хрюльник!

Я пішов назустріч його побажанню. Дав йому під дих. Альфонс квакнув і зігнувся під прямим кутом, мовчки вирячивши очі. Але мені цього було мало, бо злість не вщухла. На гвалт і крики з кухні вибігла прибиральниця, чомусь тримаючи в руках довгу коцюбу. Я вихопив цей інвентар з її рук і з розмаху приклався до тієї частини тіла Жопсі, яка була конче необхідною у його нелегкій роботі.