Розділ «ОПОВІДАННЯ»

— Чорна мамба, – сказала вона. – В порівнянні з вашим негром ви всі якісь рахіти, я б йому дала, не задумуясь, він такий класний, поглянь на дерево, коханий.

Я озирнувся. Гай спав, тільки наш каштан шелестів листям, гортаючи сни Вадіма Алєксєіча.

— Я б теж так зробив на твоєму місці, – сказав я.

Це було останнє тренування. Літо вповзло в місто жовто-гарячим струменем, школа, в якій ми тренувалися, зачинилась на канікули. Потім настав свіжий вересень. Наша школа карате була в зборі, ми зустрілись в гаю, біля автомата з газованою водою, чекали на вчителя, штовхались і раділи одне одному.

— Подивіться на каштан, – сказав Сірьожа. – Африка, йобанагазірована!

В темному пухнастому гаю стояло одне сухе дерево, жодного листочка не було на ньому. Голі гілки його мацали молодий місяць. Сни Вадіма Алєксєіча випили його соки і тепер всмоктували місячні промені, і розчинялись в них.

— Африка, – сказав учитель. Він підійшов нечутно, як Мауглі. – Єслі ви туда попадьотє, нікогда нє садітєсь нємножко кушать с нєзнакомиє люді.

— А то шо буде? – запитали ми.

— Чєловєк, когда кушаєт, расслабляєтся, – сказав майстер Амбвру Тва Джонс. – Колдуну только єто і нада. В моєй странє колдунов хоть жопой єшь. Оні пошутіть любят. Так пошутят – ти потом дєлать нічєго с дєвушкой нє сможешь. Карате совсєм пляхой будєт. Сілу сєбє возьмут, побалуются, а назад отдавать забудут. Він подивився на каштан.

— Я Вадімалєксєічу помогать помалєньку. Ідітє трєніровайтєся, лєнтяі.

І ми пішли. Сни Вадіма Алєксєіча заливали нас холодним сяйвом. Тільки його самого не було серед нас.