Розділ «ОПОВІДАННЯ»

— Фаскинейшен оф зе ивнинг, – сказал Абрам.

— Не ругайся, – сказал Збышек.

Африка, сни

— Сенсей ні рей[1], – прокричав семпай[2], ми вклонились вчителю і пішли в роздягальню. Чорне каратегі[3] майстра простяглось на підлозі посеред вбогої кімнати, воно було схоже на велетенську чорну троянду з гербарію сентиментального велетня-людожера, і воно пахло тигром. Сам майстер Амбвру Тва Джонс щойно вийшов з душу, його тіло кольору темного дерева, тіло чорної пантери, яка займалася бодібілдінгом, стирчало з білого рушника, недбало пов’язаного на стегнах, як букет із вази. Семпай Вадім Алєксєіч відкрив пляшку горілки і пригостив вчителя. Майстер скосив на нього чорне око, як скажений кінь. Ми засміялися.

— Ну, как знаєш, – сказав Вадім Алєксєіч, і приклався до пляшки. Він майстерно закрутив рідину гвинтом просто в горлянку, сказав «ху», утер губи, понюхав спітнілий рукав і почав роздягатися. Вадім Алєксєіч випромінював переможну недбалість; так орел не втрачає гідності, навіть коли сре.

— Одєвайся, – сказав майстер. Вони вийшли на центр дожо[4], і ми побачили, що таке карате, жорстоке і ніжне. Амбвру Тва Джонс перетворився на вітряк, що став на лижі, рукава його каратегі ляскали в такт рухам, удари йшли від центра тіла під різними кутами, як смертоносні чорні промені з чорної діри. Жертва стікала потом, метушилась, рятуючи своє життя, жах танцював на її обличчі. Щоправда, каскади тсукі[5] та гєрі[6] не завдавали йому жодної шкоди, вчитель наш майстерно зупиняв їх у міліметрі від вразливих місць Вадіма Алєксєіча, тільки вітер від кулаків лоскотав його рідке волосся. Амбвру Тва Джонс загнав Вадіма Алєксєіча в кут, зробив блискавичний оберт «залізна мітла», на якусь мить тіло Вадіма Алєксєіча зависло в невагомості, майстер ніжно підстрахував його і опустив на землю, як лагідна чорна хмарка, і тут ми почули ляскіт останнього удару і переможний зойк, щось середнє між нявчанням кота і орлиним клекотом. Учитель допоміг жертві підвестися. Незворушна маска чорної діри, вдягнута для бою, змінилася щирою посмішкою. Вадім Алєксєіч стікав рідиною. Він пітнів і плакав.

— Нє нада плякать, – сказав Амбвру Тва Джонс, – Нужно понять єтот урок. Много водка – карате совсєм пляхой. Я твой учітель, пріході, я буду помагать помалєньку. Він вдарив п’яткою об підлогу. В свідомості Вадім Алєксєіча щось клацнуло, і він, не криючись, заридав.

— Я нє висипаюсь, – ридав Вадім Алєксєіч. – Я п’ю, чтоби наконєц виспаться, нахуйблядь. Мнє снятся сни. Страшниє сни! Я просипаюсь і нє могу заснуть, нахуйблядь! Я больше нє могу так жить, блядьнахуй! А тут іщьо еті бляді!

Ми вчились у майстра. Вже два роки ми опановували карате під його орудою, ми копіювали його рухи, його ходу пантери, його здатність миттєво перетворюватись на жахливу чорну діру, а потім знов обертатися людиною. Це були романтичні часи початку вісімдесятих, карате було поза законом, так само, як і в колонізованій японцями старій Окінаві, гебуха пасла нелегальні школи, кілька сенсеїв[7]-невдах вже сиділи в тюрмі. Це додавало тренуванням присмаку конспірації і небезпеки. Змагання проводились так: ввечері в дожо раптово з’являлись амбали, схожі на носорогів.

— Ми з школи на Червоному Хуторі, – казали вони. – Ми визиваємо вашу школу на бій. Відмовитись було неможливо. На внутрішніх змаганнях визначались кращі. Незалежно від результатів змагань до команди завжди включали Сірьожу. Сірьожа не відзначався технікою, проте мав страшну мармизу, досвід хуліганських бійок на Чоколівці і вдачу бультер’єра. Його запускали першим, він одразу отримував в пику, після чого ставав лютий, вимазував своєю кров’ю супротивників, калічив їх і наводив на них жах. Після первинної психологічної обробки до бою ставали технічні хлопці. Тактика була проста: в гостях треба було вистояти. За правилами, супротивники мали нанести нам візит у відповідь; на своїй території ми мали їх всіх покалічити. Суддівства не було ніякого, дух старої Окінави віяв у повітрі. Майстер Амбвру Тва Джонс вчив нас: як опускати свою сутність в низ живота, як створювати навкруг себе коло небезпеки, як робити шпаринку в цьому колі, щоб заманити ворога в пастку, як ставати порожнім…

Студент Київського Авіаційного інституту, він був родом з французького Конго, країни, де живуть гірські горили, слони прогулюються берегом океану, а в джунглях мешкають дикі племена, невідомі жодному антропологу; країни, де жінки відлякують крокодилів спеціальним канонізованим воланням, щоб очистити собі місце для купання, і крокодили їх слухаються, а в верхів’ях величної ріки Конго, в непролазних болотах живе динозавр М’келе М’бембо, який харчується бегемотами. Люди в цій країні проводять свій час у святкуванні весіль і похорон, ці події майже не відрізняються, там завжди весело, гримлять барабани, всі п’ють, їдять, танцюють і веселяться, тому що життя коротке і триває всього лиш мить, яка називається «зараз». Ми захопилися. Ми лікували синці, вправляли щелепи, рахували поразки і перемоги, читали одне одному роздруковані на ксероксі книги про видатних самураїв і задирали носи. Майстер помітив фальш і виєбони в наших рухах.

— Ви помалєньку хочете бить лучше, чєм ви єсть, і у вас проісходіт іспорчєнний тєлєфон, – сказав він. – Я оборву єтот тєлєфон.

Він наказав нам привести на тренування красивих дівчат.

— Ви будєтє стараться нємножко проізвєсті впєчатлєніє на ніх, – сказав він. – От єтого ваше карате станєт совсєм фальшивим. Ви будєтє пропускать удари, в конце концов ви забудєтє о дєвушках, і сосрєдоточітєсь на протівніке. А потом всьо ісчєзнєт для вас – дєвушкі, протівнік і даже ви самі.

Так промовляв до нас наш вчитель Амбвру Тва Джонс. Ми хитали головами, робили розумний вигляд і нічого не розуміли. Я був закоханий тоді. Моя дівчина прийняла запрошення, вона була вдягнена в шматок білої марлі, шкіряні сандалії, і більш ні в шо. Довгі засмаглі ноги законопачували свідомість. Школа наша не була готова до цього, тренування було зіпсовано, хлопці весь час озирались і пропускали удари, вчитель сміявся з нас, а у Вадіма Алєксєіча втратила силу душа. Його виперли з КДБ за п’янку, він викладав фізкультуру в середній школі, у нього були жигулі, дружина і двоє дітей…

Ми вийшли надвір, свіжа травнева ніч поцілувала нас. Вадім Алєксєіч, рюмсаючи, перся позаду. Ми йшли, уникаючи його; так хороші хлопці-партизани гидують поганим зрадником.

— Нє нужно плякать, – сказав майстер. – Я помогать помалєньку. Він підвів Вадіма Алєксєіча до дерева (це був кінський каштан). Той слухняно став, де йому сказали. Невеличке дупло висіло над його головою, як чорний німб. Вчитель став навколішки, і позбирав долонями всі його тривоги і сни. Він почав з самого низу, з землі, обережно посуваючи їх вгору, вздовж тіла нещасного, і кінець кінцем акуратно розмістив їх у нього на голові.

— Расслабься, – сказав учитель. Вадім Алєксєіч слухняно прийняв позу, яка в армії називається «вольно». Від цього він зробився схожим на блюзнірську пародію на Святого Себастьяна, і тут майстер розвернув його, запхав головою в дупло, і дав легкого потиличника, жахливі і прекрасні африканські слова полетіли в дупло потиличнику навздогін.

— Єто поможет нємножко, – сказав вчитель, і несильно вдарив дерево своїм взірцевим правим прямим.

Горло моє висохло, спрага душила мене. Хлопці пішли вперед, ми з коханою зупинилися біля автомата з газованою водою. Автомат наливав стакан простої води за копійку, а за три копійки додавав сироп. Та дівчина кохала мене, вона закидала автомат монетками по двадцять копійок (вони були такі самі за розміром, як і три), вона дивилася, як я п’ю, і цілувала мене.