Розділ «Вдова узурпатора»

Коли ми вийшли у двір, четверо плішивих від старості жерців на чолі з Малу розкладали багаття прямо на бруківці. У кожного жерця на чолі красувався Знак Півмісяця. Побачивши нас, Малу кинув дрова й почав співучо читати заклинання. Мене пересмикнуло: ненавиджу цього гугнявого старого. Він пророчив батькові смерть так упевнено, немов сам її готував.

Клюс сполотнів і схопився за груди, здавалося, застебнута на всі ґудзики курточка душить його. Я не стрималася:

— Мовчати!

Верховний жрець похлинувся й замовк на півслові. Кілька секунд ми пропалювали один одного поглядом, потім він відвернувся й нагнувся за поліном. Інші жерці поспішно відвели очі. Моя б воля: жоден з них не підійшов би до храму Місяця й на постріл! Звичайно, Пітьма й Світло нерозривні, але ці самовдоволені трухляки занадто часто вдаються до послуг Пітьми!

— Зірвете голос, Есто, — тихо сказав Дім, коли ми відійшли від жерців досить далеко. — Я б сам з ними розібрався.

Нічого. Зайве тренування моєму голосу не зашкодить. Я ще коли-небудь заспіваю в анеморській опері арію обманутої королеви. До речі, приблизно так вона й кричить, виявивши підступність коханого, тільки слова інші.

Позіхаючи на весь рот, назустріч нам брів механік з малого гаража. Побачивши нас, він ніби спіткнувся, зробив заклопотаний вираз обличчя й спробував непомітно прошмигнути за ріг. Дім погукав, механік скривився, але наблизився й став, винувато кліпаючи.

— Мені потрібен «ішка».

Механік закліпав ще сильніше, подивився навіщось на жерців, потім на затягнуте хмарами небо, потім на носки власних черевиків. Ясно було, що йому не по собі. Дім грізно насупив брови:

— Тобі позакладало?

— В «ішки» мотор розібраний, «яструб» на профілактиці, у «лютти» шина пробита… — квапливою скоромовкою заговорив механік.

Так. Дано Іт велів транспорту нам не давати. Дуже мило! Доведеться їхати автобусом. Я взяла Клюса за руку, і ми покрокували до зупинки, не дослухавши історію про інші поламані автомобілі. До Аркадая доберемося автобусом, там пересидимо в дядька до прибуття пароплава, а тоді нехай спробують пошукати нас по Південних колоніях! До свята Місяця ще аж два тижні, за цей час можна в таку глушину забитися, що Дано Іт з досади повіситься.

Однак мрії мої залишилися мріями. Товстий смугастий автобус закрив двері й від’їхав настільки поспішно, що Клюс навіть плюнув з досади.

— Щоб у тебе колеса відпали! — голосно побажав він вслід автобусу, який чхав димом, але я поспішила зробити знак скасування пустого слова. Не хочу, щоб на совісті Клюса було чиєсь життя.

Тим часом невгамовний братик звернув увагу на «оленегон», що стояв на узбіччі. На боці сліпучо-жовтого причепа красувалося зображення рогу достатку, що викидає парасольки, тростини, капелюхи, чашки з блюдцями й більярдні кулі на барвисті дверцята «оленегона». «Майже задарма», — говорив напис під рогом. Клюс висмикнув у мене руку, засунув у кишеню й неквапливою ходою Громила Ака покрокував до машини.

— Приятелю, — почав він, намагаючись говорити хрипко, — підкинь мандрівників до Аркадая.

Водій, який замикав двері причепа, обернувся. Він виявився молодим світловолосим хлопцем, чий затертий светр і штани з «вічної» тканини явно видавали в ньому бродячого торговця.

— Я зайнятий, приятелю, — відповів він у тон Клюсу, — у мене товар.

Клюс вихопив з кишені пістолет, повільно навів на чоло водія й проголосив зловісно:

— Клянуся лисиною Малу, твій товар почекає!