Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

На зборах у лікарні комендант Петриківки сказав саме так, як і передбачала побратим Ружа. Однак, закінчивши своє оголошення про подальшу роботу тут медперсоналу, він повідомив, що окремих працівників лікарні можуть залучати для допомоги медикам німецького військового госпіталю в Кременчуці. Озвучивши цю фразу коменданта, молодий лейтенант-перекладач промовисто подивився на мене. Цей погляд чомусь нагадав мені Солодовнікова, який так само дивився на мене під час нашої першої зустрічі. Я зрозуміла, що з Петриківки потрібно втікати, і втікати якомога швидше.

Та була ще мама, яка так і жила в Красивому. Перед приходом у Петриківку німців вона побувала у мене в гостях. Окрім просто відвідин, цього разу у неї був ще один привід навідатися в містечко. Оксана Марківна, опитавши старших за віком медсестер, таки довідалась, де зимою тридцять третього року поховали Івана Білоуса, який помер у відділенні лікарні. Його ще з двома померлими пацієнтами закопали поряд з лікарнею, аби не везти на віддалене кладовище. Стара медсестра показала мамі те місце, і вона просиділа там до вечора, поки за нею не прийшла я. Про перепоховання зараз не могло бути й мови, але мама хотіла хоча б поставити на цьому місці хреста. На прохання Оксани Марківни столяр лікарні виготовив його і допоміг встановити на ймовірній могилі Івана Білоуса. «Отче наш, – шепотіла мама, стоячи біля свіжовкопаного хреста, і перед очима в неї, мабуть, виникав образ її коханого чоловіка, – нехай святиться ім’я Твоє…» Нарешті вона таки знайшла свого Івана.

За кілька тижнів по тому, коли я отримала аусвайс як медсестра лікарні, ми з матір’ю і Вірусею в супроводі Оксани Марківни вирушили в Кременець. Так само, як і тоді, коли добирались у Красиве, переночували в тітки Наталки. І так само ввечері я зустрілась з побратимом Сивим, тепер уже разом з побратимом Ружою. Лише надворі тепер був не спекотний липневий, а дощовий жовтневий вечір. І війна вже була не десь далеко, а тут, поряд.

– З весни, дасть Бог, почнемо створювати наші бойові загони, – звично тихо говорив Сивий. – І почнемо, певно, з рідних місць твоєї бабусі, побратиме Рись. Звитяга гайдамаків Холодного Яра не забута і кличе до дії. Тобі випадає честь продовжити боротьбу за волю України там, де бився за неї твій батько, Іван Білоус, та його побратими. Хай допомагає тобі Всевишній у цій святій справі…

W

Уже п’ятий місяць я був перекладачем. Щоправда, не у Володимирській комендатурі, а в управі, яка розташовувалась у Вербі й охоплювала з десяток навколишніх сіл.

Головою управи, як і казав Улас, був призначений його дядько Тарас Кузьмук зі Ставок. Оскільки в кожній такій управі був ще й німецький начальник, то, відповідно, він потребував тлумача. За рекомендацією голови управи ним став я, місцевий уродженець Володимир Вовк.

Оберляйтер Ганс Кренке, німецький начальник вербської управи, був худим лисуватим чолов’ягою років за сорок. Він влаштував мені короткий екзамен з усної і письмової німецької, а також поставив кілька запитань про навколишні села, тамтешніх жителів та їх звичаї. Залишившись задоволеним моїми відповідями, він уже детальніше став розпитувати мене про навчання, батьків, рідний хутір та уподобання. Довідавшись, що його новий перекладач вчився на архітектора, Ганс Кренке заусміхався.

– О, це чудова професія! Мій старший син якраз закінчує архітектурний факультет університету. Він мріє проектувати новітні мости…

Кренке раптом спохмурнів, у погляді промайнула печаль.

– Сподіваюсь, його не заберуть на Східний фронт.

Мабуть тому, що у нього був син приблизно мого віку та ще й одного зі мною фаху, Ганс Кренке ставився до свого українського перекладача лояльно, часом мало не по-батьківськи. Користаючись цим, я отримував від свого начальника багато корисної інформації. Передусім вона стосувалася створення місцевої поліції, відправлення жителів підлеглих управі сіл на роботу в Німеччину, планів зі збору в населення продовольства. Розповідав Кренке і про стан справ на Східному фронті. У цих розповідях я все частіше вловлював песимістичні нотки.

Тим часом у місцевих осередках ОУН готувались до створення збройних загонів і чекали весни, аби почати облаштовувати в лісах криївки зброї та продуктів для майбутніх виішкільних таборів. На останньому зібранні очільників осередків Тарас Кузьмук оголосив рішення проводу про те, аби набирати в місцеву поліцію якомога більше оунівців. Ставши поліціянтами і отримавши певний військовий вишкіл, вони при потребі згуртовано перейдуть у збройні загони організації. Мені ця ідея дуже сподобалась, і відтепер я став радити Кренке, який займався також і формуванням місцевої поліції, кого варто залучати до її лав. Звісно, що це були люди, яких знав особисто я чи Тарас Кузьмук, побратими, котрим можна було довіряти. Зазвичай Ганс Кренке такі поради сприймав позитивно і брав у місцеву поліцію тих, кого рекомендував його перекладач. Таким чином, поліція в селах управи з часом була сформована майже виключно із членів ОУН.

Хоча вільного часу у перекладача німецького начальника вербської управи було небагато, я все ж знаходив можливість, аби зустрітись з друзями чи односельцями. З Тарасом і Уласом, які працювали в міському бургомістраті, я бачився відносно часто, оскільки мій начальник не рідше, ніж раз на тиждень, відвідував володимирську комендатуру. Жив Кренке теж у Володимирі, тож дозволяв своєму тлумачу ночувати у друзів в місті, особливо коли я був потрібен йому з самого ранку. Зазвичай ми збиралися в Уласа і до пізньої ночі обговорювали новини та будували плани на майбутнє. Під час останньої такої зустрічі Улас повідомив, що володимирська тітка Йоськи Фількінштейна перестріла його вчора на вулиці і загадково натякнула, щоб він ближчим часом чекав на гостей. Видно, Йосько таки вирішив повернутись у рідне місто.

Місцем моїх зустрічей з вербською молоддю стало житло для вчителів при місцевій школі. Від того часу, як я став перекладачем у місцевій управі, такі зустрічі зініційовувала Люба Пєвцова, яка залишилась у селі і використовувала будь-яку нагоду, аби ми могли частіше зустрічатись. Буремні події останніх місяців трохи охолодили мою пристрасть до молодої вчительки, однак з кожною нашою зустріччю вона розгоралась знову, як розбурхане вітром пригасле багаття. Я бачив, що Люба щиро кохає мене, та відповісти їй такою ж взаємністю не міг. До того ж нещодавно я довідався, що нова вербська вчителька нібито співпрацювала з володимирськими енкаведистами. Сказав мені про це брат Орисі Білопільської з сусіднього з нашим хутора, яка давно і безнадійно була в мене закохана. Тому я сприйняв це як звичайний прояв ревнощів. Хоча зерно підозри було посіяне і в моїй душі після цього залишився якийсь неприємний осад.

Коли в липні я повернувся додому, то за деякий час знову зустрівся з Любою. Цього разу вже в управі, де я став працювати. Любу викликали туди, оскільки німці дозволили місцевим дітям продовжувати навчатись у школі і потрібні були педагоги. Після закінчення процедури працевлаштування Люба дочекалась, коли я вийду на вулицю, і попросила її провести. Розпитавши трохи про моє повернення та роботу перекладачем, Люба раптом тихо мовила:

– Не знаю, як ти, Володю, а я ненавиджу цих фашистів і хочу боротись з ними. Може, вже створюються в лісах якісь партизанські загони?

Я був ошелешений сказаним Любою і спочатку не знав, що відповісти. Зрештою таки оговтався і, дивлячись дівчині у вічі, спокійно запитав:

– Яких ще партизанів ти маєш на увазі?

– Ну… – трохи завагалась Люба, – наших, українських. Цих хлопців з ОУН чи щось таке…