Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

– Вибач, Любо, – м’яко, але рішуче мовив я, – ні про яких таких «хлопців» я не знаю. А коли б знав, то як працівник німецької управи мав би повідомити про них голові і пану Кренке.

– То ти і про нашу розмову маєш їм повідомити?

– Ну, на «тих хлопців» ти не схожа. А про розмову цю забудь. Розкажи краще, чи сільська молодь на вечорниці ще збирається.

Люба враз пожвавішала, і в її погляді, зверненому на мене, я знову вгледів ту неприховану жагу, яку бачив під час кожної нашої зустрічі.

– З початку війни ще не збирались, але я вже сказала кільком подругам, що хочу започаткувати вечорниці щонеділі у себе. Перші – на Миколая. Ти прийдеш?

– Ото інша справа! Якщо відпустить пан Кренке, прийду обов’язково. З маминими пирогами і дарунками. Для тебе приготую щось особливе.

Люба хитнулась вперед, ніби хотіла обійняти мене, але стрималась і тихо мовила голосом, сповненим любові:

– Я чекатиму, Володю. Дуже чекатиму…

Ще раніше я помітив, що з вікна управи за нами пильно спостерігає оберляйтер Кренке.

М

Уже півроку я з матір’ю і молодшою сестричкою знову жила в бабусі Уляни. Якимось чином бабусі, яка і далі працювала в звенигородській лікарні, вдалося залагодити наш переїзд з Петриківки і влаштувати мене до себе медсестрою. Тепер я уже тут, в рідній Звенигородці, займалась тим, чим і в Петриківці з Оксаною Марківною: приносила з лікарні медикаменти і комплектувала їх для потреб майбутніх збройних загонів побратимів. З настанням весни медикаменти потрібно було переправити у вже визначені криївки в Холодному Ярі.

Якось увечері в кінці березня, який того року видався не по-весняному холодним, бабуся сказала нам з мамою, що настав час переправляти медикаменти в ліс. Вклавши Вірочку спати, ми втрьох зібралися в бабусиній кімнаті і тихо радились, не запалюючи світла.

– На зібранні осередку, – мовила бабуся, – ми вирішили, що будемо складувати медикаменти біля хутора старого Чобітька під Млієвом.

Вона глянула на маму, яка при згадці про хутір здригнулась і напружилась.

– Так, доню, саме там, де ти познайомилася зі своїм Іваном. Точніше, там, де ти його лікувала.

– А можна послати туди з ліками мене, мамо? – рвучко нахилилась до бабусі моя мама. – Я ж все там пам’ятаю, ніби з того часу і не пройшло два десятки років…

– Тобі і доведеться це зробити, Оксано, – обійняла доньку за плечі Уляна. – Тільки не самій, а у супроводі онука покійного Чобітька, який служить у мліївській поліції. На тому тижні він буде у Звенигородці підводою. Тоді й рушите з Богом.

Я дивилась на маму і бабусю і відчувала, як мене переповнює гордість за цих двох жінок. Як і двадцять років тому, дружина і теща холодноярівського гайдамаки Зайди взялися допомагати тим, хто боровся з ворогами їх народу, не зважаючи на смертельний ризик.

– Я б теж хотіла побувати там, де колись воював батько, – прохально подивилась я на бабусю. – Можна?

– Ні, Марієчко, – відповіла вона, – ти в цей час маєш їхати в Черкаси за медикаментами. Все вже узгоджено. Та й зустріч там у тебе з побратимами передбачена…