Розділ «Частина II Добрі Лікарі; За межею»

— Я хочу сказати… Якась випадкова жінка… Адже вам зовсім не відомо, яким шляхом передається цей чортів вірус… І переливання крові тут може виявитися зовсім ні до чого. Який його інкубаційний період і скільки часу він перебуває у вашому організмі, ви теж знати не можете! Зрештою, у вас, як і в мене, немає ні найменшого уявлення, що за гівно ви підчепили взагалі! Я не знаю, щоб хто-небудь коли-небудь стикався з чимось подібним! Можете мені повірити, бо якби навіть сто чи двісті років тому трапився хоча б один схожий випадок, то сьогодні це вивчали б у всіх медичних вузах на планеті; існувало б щонайменше кілька десятків великих наукових праць! Я впевнений, ніхто не збирався завдавати вам шкоди!.. — Лозинський нарешті помітив, що перейшов на крик; він провів долонею по мокрому чолі, струсив попіл із цигарки просто на підлогу і вже тихіше додав:

— Усі ці ваші так звані факти… притягнуті за вуха.

Якусь хвилину в кімнаті було чути лише звук дощу, що доносився з вулиці.

— Отже, по-вашому, НІХТО НЕ ВИНЕН? — нарешті мовив Герман.

Те, що сказав хірург, якоюсь мірою його вразило — точніше, тільки одну частину його розуму.

Інша частина його Я наполягала (а ще дехто в глибині це просто знав) — Коли і Як він став жертвою Великої Недоладності, а саме — ПІВТОРА РОКУ ТОМУ В ХІРУРГІЧНОМУ ВІДДІЛЕННІ ЛІКАРНІ. І що зараз перед ним сидить людина, яка провела йому переливання крові…

— Звичайно, я не виключаю можливості, що все сталося саме так, як ви стверджуєте… хтозна, — зненацька сказав Лозинський. — У такому випадку ви маєте право притягувати мене до відповідальності за якість тієї проклятої крові.

Герман не зміг визначити: іронізує лікар чи говорить серйозно.

Однак приступ люті дещо відступив.

— Усе, що я хотів вам сказати щодо цього, я сказав, — Лозинський запалив наступну цигарку від недокурка попередньої.

— А що ви можете сказати про вірус?

Той знизав плечима й подивився на Германа:

— Можна мені вас дещо запитати? Ви кілька разів назвали мене добрим лікарем… чи Добрим Лікарем… — Лозинський вимовив ці слова з притиском. — Це… щось має означати, якийсь прихований зміст?

— Вас це не стосується.

— Так?.. — засумнівався Лозинський, намагаючись щось пригадати, але нічого, крім образу, що виринув раптом із пам’яті, маленького лікаря з дитячої книжки… Він повернувся до теми:

— Я, звичайно, не вірусолог… щоб скласти якусь картину того, що з вами коїться. Тим більше, маючи дані винятково з ваших слів і дуже нетривалих власних спостережень…

Насамперед, мене дивує, чому ви не померли практично відразу від дивовижної інтоксикації організму і як ваше серце досі здатне витримувати такі колосальні навантаження. Без їжі, води… Просто неймовірно… Більшість учених із радістю віддали б половину життя тільки за один аналіз вашої крові… чорт! — вибачте…

Герман зовні ніяк на це не відреагував.

— Отже, — продовжив Лозинський, — ви сказали, що на неактивній стадії тест розпізнав цей вірус як ВІЛ, а при переході в активну — раптом перестав упізнавати взагалі. Скільки часу минуло між цими двома тестами?

— Десь місяць чи трохи більше. Це щось дає?