Розділ «Частина II Добрі Лікарі; За межею»

— Стривайте, це означає… що колись я припустився серйозної помилки як лікар, так? З вами? Господи, але ж це неможливо! Гляньте на себе!..

Він запнувся, дивлячись на гостя, наче побачив його тільки тепер.

— Послухайте, — хірург знову взяв себе в руки. — Ви мене звинувачуєте… все ж поясніть. А потім робіть, що захочете. Я… — голос Лозинського зазвучав упевненіше. — Я багато разів бачив смерть — ні, не на операційному столі, я маю на увазі — свою смерть. На війні. І жодного разу не тікав від неї, хоч і був значно молодшим, — тому й не збираюся робити цього тепер. Тим більше, втекти від вас…

Він підсунув стілець і вказав Германові:

— Давайте сядемо й поговоримо. Звичайно, я надто довго займався лікарською практикою, щоб заявляти, що моя совість кристально чиста. Однак… у вашому випадку я навіть не уявляю, якою могла бути помилка! Швидше, це нагадує якийсь нелюдський експеримент чи дивовижну мутацію, але я ніколи не займався такими речами… Поясніть мені, зрештою!

Лікар підсунув собі інший стілець, мимоходом глянув на Германа й сів.

— Я ж сказав: потім — хоч четвертуйте мене. Але з’ясувати ці обставини — моє право, чорт забирай! Я присвятив порятунку людей — хоч би як пафосно це звучало — все життя… Ви навіть не уявляєте, наскільки ваше звинувачення…

— Добре, — кивнув Герман несподівано для себе самого, але продовжував стояти.

— Тільки ради Бога не стовбичте над душею, я цього жахливо не люблю, — сказав Лозинський із щирим роздратуванням. — Сядьте, нарешті. Якщо вам, звичайно, нічого не заважає на задниці…

…І захрипів від задухи — Герман здавив йому горло своєю жорсткою, як шматок скам’янілої деревини, рукою:

— Любиш глузувати, лікарю? Це був твій передостанній жарт… і зауваж: я не проти поговорити, але якщо ти викинеш іще хоч один фокус, я відірву тобі голову!

— Чч…орт!.. Мої перетинки… — прохрипів хірург. — Я впевнений, що оглухну задовго до цього…

Відпустивши його, Герман сів на стілець, хоча це йому справді було незручно.

— Випадково… не ви побували в Маркевича перед його смертю? — запитав лікар, потираючи долонею шию.

— Він помер? — здивувався Герман.

Лозинський відкашлявся.

— Отже, ви… Так, помер. За дуже дивних обставин. Кажуть, це був не віковий інфаркт… Натякали на вбивство…

— Продовжуйте.

— Взагалі-то, і справді, все виглядало дещо дивно: перед смертю він навалив цілу гору гівна… я маю на увазі, наклав собі в штани, мовби від переляку… Мене, взагалі-то, це не особливо дивує, крім того, експертиза справді виявила в його крові великий відсоток адреналіну. А на плечі знайшли величезну гематому — немов хтось із неймовірною силою стиснув його. Зважаючи на все, плече ледь не вилізло із суглоба, половина зв’язок була порвана…

— Зрозуміло. І що далі?