Розділ «Частина II Добрі Лікарі; За межею»

«Зрозуміло, — вирішив Герман. — Отже, дружина все-таки є, але тимчасово відсутня, бо він боїться привернути увагу сусідів».

Непоганий шанс добратися сьогодні до лікаря в темних окулярах, що так сильно любить гроші й молоденьких… медсестер? Можливо.

Швидше за все, його пасія скоро піде, і тоді він залишиться сам… — істота за дверима підвалу посміхнулася.

Чекання здавалося вічним, немов час, що панував у темному підвалі, підкорявся своєму власному ритму — те, що здавалося тут годинами, по іншу сторону дверей — було хвилинами й секундами.

Хтось постійно входив і виходив із під’їзду; щоразу, коли відчинялися двері якої-небудь із квартир і лунали кроки, Герман зіщулювався: не в підвал?..

Йому нестерпно хотілося бути зовсім в іншому місці — на березі річки, з вудкою в руці, як колись у дитинстві… Подиміти цигаркою, дивлячись, як смикається поплавок, як він скаче по воді — чи від вітру, чи від кльову, а поруч, у хвилях, пританцьовує життєрадісною жовтогарячою плямою сонце…

Нарешті у дверях квартири номер один клацнув замок, посилаючи лише Германові зрозумілий кодовий сигнал — приготуйся!

Скільки часу минуло? — прикинув Герман — напевно, близько години.

Двері квартири відчинились, і дівчина вийшла: ніяких розмов, жодних слів на прощання, нічого.

Отже, доктор Маркевич, отримавши своє, навіть не потрудився провести свою юну коханку до дверей. Що означала ця відверта зневага? Швидше за все… угоду: ти — мені, я — тобі. Так і є, інакше на якого чорта їй цей старий козел?

Герман уважно прислухався й, не почувши нічого особливого, обережно вислизнув зі свого укриття.

Він зачинив підвал на ключ і знову повернувся до квартири номер один. Обережно натиснув на ручку і штовхнув двері вперед… Вони були відчинені.

Опинившись у квартирі Великого Мисливця за юними практикантками, Герман попрямував коридором до кімнати, з якої пробивалося світло.

Він відчинив двері (навіси повернулися безшумно) й побачив Маркевича, що сидів до нього спиною з книгою в руках. Над ним висіло включене бра, вихоплюючи лікаря із загального півмороку кімнати яскравим колом світла.

Кватирка за важкими гардинами зловісно скрипнула, наче реагуючи на появу Германа — моторошної істоти з дитячих кошмарів.

Герман зненацька згадав, що він зовсім голий, бо його рознесло настільки, що він не міг влізти ні в який одяг зі свого гардеробу. І дощ… Вода, очевидно, стала каталізатором руйнівних процесів: коли він попав під дощ, виразки, що гниллю покрили все тіло, полопались, із них сочилася якась зеленувата рідина, схожа на ту, якою він блював у перші дні. Добре, що Герман зовсім нічого не відчував…

Він стояв цілу хвилину, розглядаючи Маркевича.

Лікар досі не реагував на запах розкладання, що розповзався кімнатою. Сам же Герман тільки знав про його наявність.

«А чому б трохи не погратися з цим гівнюком?» — хіхікнув у голові Германа єхидний голосок.

Істота, схожа на торішнього потопельника, недобре посміхнулася.