Розділ «Частина I. Велика недоладність: початок»

Друг дещо розчаровано знизав плечима.

Гера потягнув кілька разів носом і закашлявся.

— Ти не переживай так, — товариш поплескав його по коліну. — Тобі ж уже полегшало. Це все дурниці.

Гера похитав головою:

— Ні, не дурниці — це… було.

— Було — що?

— Розумієш, коротке клацання… виникає око діафрагми. Воно розширюється. Я це бачив. Здається, що цього бути не може, але я бачив — воно розширювалося дуже повільно. А потім мені здалося, що я кудись переміщаюся. Начебто щось відбувається й зі мною, і з часом. Мені здалося, що я…

Гера схвильовано затягнувся цигаркою.

— …що я дуже довго був десь в іншому місці.

— Що-що? — недовірливо перепитав друг.

— Це як… не знаю… це щось дивне. Іноді в мене вже з’являлося таке відчуття, коли я фотографувався раніше. Але не так надовго як сьогодні…

— Не фотографуйся тоді більше, от і все.

Гера глянув на товариша так, начебто перед ним сидів найбільший у світі дурень.

— Блін! — хіба про це йдеться?

Він сплюнув на підлогу.

— Розумієш, було таке відчуття, наче купу років ти висиш на якійсь стіні й дивишся, дивишся, дивишся… І це триває дуже довго — десятиліттями. А потім, коли все закінчилося, мене знудило.

— Ну, й де ж ти був?

Гера не міг визначити: глузує його друг чи говорить серйозно. Він почухав за вухом і продовжив.

— Ну, коли клацання апарата припиняється, — не знаю, це важко пояснити словами. Загалом, ти немов повертаєшся назад і все забуваєш.

— Що забуваєш?