Розділ «Місце для дракона»

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

– Ви вже прийшли?

– Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… Адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е…

– Кажіть. Я на все згоден.

– Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

– Я все зрозумів.

– Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.

– Добре.

– Твої вірші…

– Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?

– Збережу.

– А мене поховайте біля мого вчителя.

– Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я – князь, – шепотів собі, – я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».

Розділ VI

– Ой, як гарно! Які тут квіти! – Настасія зачудовано роззиралася по галявині. – Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?… Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку чекала, поки визволять.

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:

– Хіба не видно, що я і є дракон?

– Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі… Можна?

– О, ясна панно, це для мене велика честь… – Він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. – Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?