Розділ «Місце для дракона»

– Ну що, пане Антосю? – потирав руки князь. – Як ви оціните мою дипломатію?

– Та воно, бачте, ніби і-і-і…, а ніби і-і-і не той-во… – м’явся воєвода.

– А що вам не до шмиги?

– Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили доброго, що… шкода хлопця.

– А думаєте, мені не шкода? І мені шкода. Та є речі важливіші.

– Маєте рацію… а все ж на душі чорти шкребуть.

– Е-е, не зашкребуть… Ви от роздобудьте десь кілька возів кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Бо це вам не дівок у сінях щипати. Це державна таємниця.

– Та хіба я коли дівок?…

– Це так – до слова прийшлось. А за кістки подбайте.

– Гм… де ж мені їх стільки набрати? Кілька возів, кажете?

– Який же ви недорайда! Пошліть людей на західні межі. Там десь угри межи собою човпилися. От і назбираєте.

Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин. Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх – обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, втомлено перебуваючи подряпані, у виразках, ноги.

– Хто ви? – спинив їх гонець.

Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.

– Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, – проказав найстарший. – А це мій джура і двоє слуг!

– Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

– Ми й самі гаразд не знаємо, їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чергова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне і те ж місце повертаємо, вже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

– Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває…

Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів переймати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення.