Розділ «Місце для дракона»

– Що ви таке говорите, дядечку?! – жахнувся дракон. – Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

– Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе – гадаєш, для краси тебе таким здоровилом Господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

– Ніхто ще про мене не знає.

– Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.

– За що?

– А так – ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну і займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні – ніхто й не спитає.

– Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

– А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все їдно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере.

– Гадаєте, і я з вами отак зроблю?

– На все воля Божа. Я тобі в душу не зазирну і кров’ю твоєю не покермую.

– Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?

– Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоби зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам, як палець, та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді так само, як і вся порода, й на людей кинешся. Був тут – не за моєї пам’яті – дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та поїдав усмак. Піде на жнива, було, вибере наймолодшу… Довго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився. Отой і голову драконові стяв.

– Ви хробака з’їли б? – зненацька перебив його дракон.

– Тьху! Що ти мелеш?

– Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві, траву їстиму. Навчилисьте мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

– Бач, тобі пальця в писок не клади! – розсміявся пустельник. – Гаразд, навчу.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.

Минув час, і докотилися до пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення.

– От так, синку, – зітхнув, – прийшла година випробування. Мусиш стати до бою.

– За що ж вони ополчилися проти мене?