Розділ «Дивні оповіді»

– Чому ви мені раніше не розповіли?

– Я не був упевнений, що вдасться пробитися з нашими сигналами. Вже втрачав надію.

– Але я б тоді ніколи не посмів полювати на зай… тобто на ваших… е-е…

– Тому я вас і відлякував. Та й не лише вас… У мене є прохання. Я хочу, щоб ви були присутнім, коли за нами прилетять. І щоб переказали моїм, що я… я дуже шкодую, що покидаю їх… Але мені небагато лишилося. Хочу вмерти там, де народився. Ви розумієте?

Я кивнув. У старого сльозились очі.

– Вони нас заберуть. Обов’язково заберуть, – проказав надтріснутим голосом, уже йдучи і зникаючи в тумані.

Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову. Йому ще ж треба побути з родиною. Нині вночі він залишить її назавше. Він один тільки знатиме, що прощається, а вони будуть себе поводити так, як і щодня, він зі смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, він подумки цілуватиме їх, пригортатиме до себе, і будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а він промовчить, бо це буде лише його прощання.

Коли звечоріло, я не міг уже всидіти в хаті. Я тинявся туди й сюди, брався за що-небудь, кидав, брався за інше. З голови не зникала розмова з Калеником. Страшенно кортіло розповісти усе Христі, я ледве себе стримував, розуміючи, що вона наробить чималого рейваху. Врешті настав час іти.

– Ти куди?

– Піду прогуляюся.

– Знову туди?

– Це вже востаннє. Обіцяю.

– Твої обіцянки! Я їх знаю!

Ще трохи потинявся по хаті, доки Христя не повела присипляти малого, і подався в долину.

Калеників приймач уже працював, я подивився в небо і побачив, крім тієї зірки, що пульсувала минулого разу, ще одну світляну цяточку, яка повільно котилася вниз по небу, на очах виростаючи. Я не зводив з неї погляду.

Хтось торкнувся мого рамена.

Поруч стояв Каленик з наплічником за спиною.

– Зараз вони будуть тут.

– Яка ж то має бути машина, щоб ви там усі помістилися?

– Зайці багато місця не займуть, – усміхнувся він.