Розділ «Рейс поза розкладом»

Даруа підхопився, щохвилини натикаючись у півтемряві на галуззя, кинувся бігти. Гнав його не страх, а відлуння ревища, котре досі стояло у вухах. Випромінювач важко бив по плечу, ноги плутались у високій траві. На мить Даруа здалося, що він біжить назад до болота, й під чобітьми от-от захлюпає смердюче багно, але тут дорогу перетнуло розлоге дерево. Воно підносилося догори, спираючись на колонаду коренів, і підносило на собі незліченну кількість стебел ліан, які безцеремонно оповили стовбур, і сотні тисяч дрібних і більших лісових тварин, котрим дерево дало притулок.

Ватіш кинувся ліворуч й наткнувся на частокіл коренів, метнувся праворуч — теж корені. Тоді, не маючи більше ні секунди на роздуми, він охопив руками якийсь корінь і подерся нагору, туди, де крізь гілля мерехтіли зірки. Чужі зірки. А які йому рідні?

Даруа народився на автоматичній станції СЦ-737, давно вже спочилої на дні океану Орбака. Нескінченні коридори, двері кают, переходи, люки, трапи. Гігантське металеве кільце, прикуте до Орбака орбітою. Альфа, що займає весь екран, зовсім крихітна Бета, а навколо ще безліч зірок.

Вчитися пощастило на Землі, там, де небосхил обертається навкруг Полярної зірки. До причалів «Талану» завжди підводив Епсилон, по-дружньому підморгуючи з боку ще не освоєної частини сектора Б, а тут? Які тут колючі зірки! Он вони мерехтять крізь листя, ніби вогники недобрих очей.

Дар сяк-так влаштувався у своєму не дуже надійному сховку й обнишпорив кишені в пошуках медичного пакета. Прокушена рука саднила, та, здається, ушкодження було не надто серйозне. Залишалося сподіватись на всемогутність медпакета або на те, що перед нападом на інопланетян місцеві хижаки чистять зуби.

Ніч просидів на пеньку з рушницею напоготові, очі в темряві прогледів, однак більше нікого на мушку не спіймав. Второпали місцеві мисливці, що не дозволю так просто дожувати мою руку.

Ранком спустився з дерева, розім’явся трохи, поцокотів зубами в бік космодрому й консервів Кира і почав думати, що ж робити далі.

У давні часи наші предки носили карти з собою, мудро довіряючи всі таємниці Всесвіту планшетові або й чоботу. Я ж, дитя свого часу, цілком покладався на електроніку. Тепер техніка благополучно пішла на дно й полишила людину розумну ні з чим. Що робив перший пілот тієї хвилини, коли електронний дублер запитував маршрутні дані в космодромного побратима? Вивантажував Киру консерви? Чудово!

По прямій до бази Норина залишилося близько п’ятдесяти кілометрів. Що таке п’ятдесят кілометрів для «бабки», нехай навіть і на традиційній тязі? Пху, та й годі. Що таке п’ятдесят кілометрів для мене? Теж пху, але не без застережень. П’ятдесят по прямій, а пряма веде в трясовину. У болото мене тепер і волоком не затягнеш, виходить, пряма відпадає. Карти нема, жодних відомостей про обхідні шляхи — теж. Чи є якісь люди навколо, чи їх немає? Чи просто на базу до спостерігача прямувати, чи спробувати знайти бодай якогось провідника?

Сервирувати сніданок ніхто не квапиться, а лісом тиняються негодовані хижаки. Одним словом, наявні всі можливі задоволення.

Але як людина досить героїчна я знехтував труднощами й завзято рушив в обхід болота, щоб зрештою вийти на лінію курсу «бабки».

Грязюка на комбінезоні Дара ледь підсохла за ніч і тепер відпадала пластами, сполохуючи рожевих хробаків, які ніжно туркотіли навкруги. Хробаки відповзали, тривожно попискуючи, і якщо Ватіш ненароком наступав на них, квапливо відкушували власні хвости й перетворювались на грудочки рухливого слизу.

Одного разу з кущів вистромилася потворна лискуча морда з вузькими щілинами-очицями, яка сховалася, перш ніж Даруа встиг схопитися за зброю. Більше жоден представник капарської фауни пілотові не трапився, тільки чиїсь голоси часом долинали з-під крон дерев.

Простір відкрився Ватішу зненацька й першої миті засліпив його потоками світла, що лилися звідусіль. Світло струменіло з неба, миготіло в траві, відбивалось у воді, переливаючись поміж рядами жовтих рослин, золотилося в дівочому волоссі…

…А потім я зустрів янголятко. Тільки не подумайте, що від надмірного ентузіазму в мене почалися галюцинації чи релігійна маячня, — нічого подібного. Янголятко з’явилося переді мною з пучком вузького жовтого листя в руках, а те, що я спершу прийняв за німб, при його наближенні виявилося зачіскою. Янголятко зосереджено перебирало листя, наповнюючи довкілля співом, який особисто мені видався райською музикою.

Як усяка вихована людина, я пригладив чуба й чемно привітався. Замість очікуваного «здрастуйте» янголятко впустило своє сіно, й через пару секунд у мій бік вже дивилося дуло «хлопавки». Дуже люб’язне вітання…

Проте я вперто повторив своє «добридень».

— Як ви посміли зайти на територію плантації? — як і досі ігноруючи всіляку пристойність, запитало янголятко. — Наш абааль охороняється законом, і будь-якого порушника кордону ми маємо право знищити на місці!

— На жаль, я не надто обізнаний з місцевими звичаями, — виправдовувався я, — і в своїй злочинній непоінформованості насмілився думати, що гостеві спершу все-таки віддають шану, а за порушення кордонів розстрілюють уже потім.

Власниця янгольського личка презирливо підвела тонку брову: