Розділ «Рейс поза розкладом»

Матова стеля кабіни рвонулася й зникла. У рятувальну капсулу ввірвався запах прілого листя.

Коли «бабку» всмоктав гігантський вир, я просто не встиг злякатися. Машина не повинна була втрачати керування — мене дублював автомат, — але спрацювала тільки система порятунку.

Нісенітниця, якась нісенітниця. Пілот космофлоту втрачає машину на шляхах убогої планетки — «відмінна» атестація для майбутнього косморозвідника. Невже на «бабці» не було елементарного стабілізатора балансу? Чому капари, зрештою, не попередили про фокуси своєї атмосфери?

Ой, кракиркири, сором який! Загубив вантаж, розбабахав «бабку», залишив того бідолаху без дальнього зв’язку… Що тепер хлопці скажуть? Добре, хоч Кира не взяв із собою — тільки його тут і бракувало…

Дар зосереджено потер кінчик носа, зітхнув і поліз по укладку «НЗ».

Трохи згодом він уже закинув за плечі те, що іменувалося «особистою зброєю» та «недоторканним запасом», і попрямував на південний схід. Саме там, за його припущенням, мали б впокоїтися уламки його «бабки».

З висоти поверхня Капариди видавалася суцільним зеленим килимом, та зовсім інший вигляд мала зблизька. Тепер навислі крони сіро-зелених дерев, укриті плетивом ліан, величезною маскувальною сіткою відрізали Дара від усього, що залишилося в небі. Цей світ не мав потреби в транспортному пілоті з бази-маяка «Талан», тут нікого не цікавило вміння безпомилково орієнтуватися на космічних трасах, тут не було надійного електронного штурмана, а маленький компас з «ензешки» став осередком технічної думки.

Ліс переповнила вогка задуха. Липке повітря, здавалося, можна було розгрібати руками. Піт струмком стікав по спині Даруа, навіть гігієнічна білизна не рятувала.

Навкруги несамовито волали капарські птахи, кілька разів з-під ніг вискакували тварини, подібні до жаб, і з розмаху ляпалися в траву, але Ватіш не зважав на них. Він ішов навпростець, долаючи завали деревиння, грудьми розриваючи плутанину найтонших ліан, збиваючи чобітьми голівки лилових квіток. Дар мало не гарчав з люті:

«І нащо було кидатися сторчголов, куди квапився? Мобілем йому, бачте, довго! А пішки, виходить, швидше? Повернувся б Норин з експедиції, нікуди б не подівся, тільки й треба було — посидіти на космодромі до його повернення. Не могли ж вони справді силоміць спровадити мене в космос! Все одно найближчий подорожній буде не скоро, не летіти ж на „бабці“ назад на „Талан“! Ні, рвався на базу спостерігача!»

Дар зачепився за корч, ледь не впав, і думки його набули іншого напрямку: «Через цей дурний наказ встряв у колотнечу. Привіз би „ДЗ“, та й годі. Якщо вже Норин настільки зайнятий, що не спромігся навіть власне замовлення зустріти, хай би запхали техніку до мобіля й везли собі до нього помаленьку! Навіщо космофлотівському пілотові час витрачати й ганятися по всій Капариді за спостерігачем, ламати собі шию замість того, щоб спокійнісінько піти нарешті у відпустку!

А тепер ні „бабки“, ні вантажу. Клякир! Боже, який сором! Пілот-транспортник, називається! Таким пілотам тільки „Фрюн-Фрюк“ і возити від кондитерської та назад! А ще мріяв про косморозвідку! Пху, першопрохідник капарських калюж!»

На те, що дерева стали траплятися дедалі рідше, я спершу не звернув уваги. Що дедалі більшає води, мене також не збентежило. Та коли замість твердої землі під ногами заколивалася тонка трав’яна сітка, я вперше трохи засумнівався в успішності заходу. Лізти в трясовину — справді вчинок ненормального. Схоже, моїм «дезом» користуватимуться жаби… О-ох!

Ну, скажу я вам, пробиратися по-пластунськи в багні — не найбільше задоволення в житті, але краще бути живим болотяним чортом, ніж героїчним потопельником. Я плазував цим болотом зі швидкістю, яка зробила б честь будь-якому удавові. На щастя, розпорядниця злітної смуги з Мянака-3 на той момент мене бачити не могла (інакше довелося б відходити стройовим кроком).

Становище вимальовувалося дуже й дуже негарне: «бабку» проковтнуло болото, й виходить, встановити справжні розміри нещастя неможливо. Взагалі контейнери «дезів» здатні витримувати мало не зоряний вибух, не те що дрібну аварію, та як цю коробку витягти з болотяного дна? Ще одне маленьке запитання: як би тепер і самому не податися слідом за «бабкою» та «ензешкою»? Ні, випромінювача я не втопив (поки «ензешка» дуже кумедно пускала бульки, я саме ним чіплявся за купину), але випромінювачем, вибачте, ситий не будеш і від дощу не вкриєшся…

Транспортний пілот Даруа Ватіш і справді нагадував болотяного чорта. Стомлений, розгніваний, майже по вуха в багнюці, з випромінювачем, наїжаченим за спиною, він знову й знову тер долонею круглу прозору коробочку. Але стрілка компаса продовжувала бешкетувати — її загострений носик відчував десь під купинами металевий тулуб «бабки», про яку Даруа якраз тепер думав найменше.

Як я звідтіля видобувся? Простіше спитати, як я туди втрапив.

… Даруа впав у траву й заплющив очі: вигрібся. Невже болото скінчилося? Все, тепер забути, тепер тільки вперед! Зараз трішки відпочити — і вперед. Ось він підведеться й піде… куди ж треба йти? Зовсім трішки ще полежати…

Спека вляглася. Вітерець, який прилинув з лісу, зрушив пласти насиченого болотяними випарами повітря. Навкруги розлився аромат квітучого абааля. Десь тоненько писнуло звірятко, яке видряпувалося з нори, сімейка улів вийшла на полювання… Північний край півострова Ідос занурювався в ніч.

Прокинувся Дар від різкого болю, що пронизав ліву руку. Ще в напівсні він рвонув з плеча випромінювач, сліпо повів стволом, натиснув спуск. Дике ревище майже оглушило Ватіша. Мить Дар вдивлявся у щось велике й чорне, що тіпалося за два кроки від нього, спіймав на приціл… Ревіння обірвалося. Запахло смаленим хутром і ще чимось невимовно огидним.