Розділ «Частина 2 Мораль»

Я вдала, що зводжусь, а тоді знову впала. Дана засміялась… і я врізала п’ятою, як це сотні разів показувала нам Маїна, дівчині просто по коліні! Не думала, що вдасться, але її сміх… так мене… взбісив…

Я на все життя запам’ятаю, як спаленіло лице Дани, коли вона рухнула на уражене коліно, ледь обіпершись руками об підлогу, аби не впасти цілком. Її темне волосся війнулося.

А вже в наступну мить я опинилась на лопатках. Удар! Ще і ще! Моя голова металась у різні боки, як у ляльки, і я лише боялась, щоб не зламалась шия — бо тоді все, кінець, моїм першим і єдиним тріумфом у Сколісі закінчиться таке, насправді, вбоге життя. Кров тепер була не тільки в роті — вона текла з розбитого носа, з підборіддя. Гула потилиця від удару об підлогу.

Я навіть не оборонялась. Не могла, надто боліло, надто стрімкими і сильними були удари. Перелякані обличчя підлітків, що припинили тренування, яке щойно тільки почалось, розмивались перед очима багряними плямами.

— Зупинись, — долинув до моєї затьмареної свідомості голос Маїни.

Напевне, Дана не дочула, або ж надто захопилась. А такого робити не слід — наказ директора для нас усіх прирівнювався мало не до святині.

Ривок! Маїна здерла Дану з мене, просто схопивши за волосся, і пожбурила на підлогу. Почувся зойк. А я не мала навіть сил підняти голову з підлоги, аби подивитись, що відбувається.

— Чого тебе вчили? Чого вчили?! Як могла першокурсниця поставити тебе на коліна?!

— Директоре Маїно… я…

— Мовчати!

Такої люті в голосі Маїни я ще не чула. Мало не померши від запаморочення, я зуміла відліпити голову від підлоги і трохи звестися на ліктях. Перед очима все розпливалось. Я побачила грізний силует Маїни — вона буквально нависала над Даною, що завмерла на підлозі. На колінах, зі схиленою головою.

Маїна сердиться на Дану? Але за що?

За те, що пропустила удар?

— Ти на випробному терміні. Тобі лишилось тут два місяці, так? Молись, аби вони минули спокійно. Бодай одна маленька помилка — вилетиш з Дарвенхарду! Я сьогодні ж напишу твоєму керівнику. Геть!

Дана звелася і пішла з тренувального залу, жодного разу не озирнувшись.

Я застогнала і знову рухнула на землю. Розлючена Маїна ввела усіх учнів у стан тваринного жаху — до мене ніхто не наважувався підійти.

Директорка підійшла сама і нахилилась наді мною.

— Ти жива?

— Так, директоре Маїно, — прохрипіла я.

— Ти мусиш встати. Сама.