Розділ «Частина 1»

– Добре, Мареку, що ти зателефонував мені. Сповісти пані Барбару: я за хвилину спущуся у хол, щоб вітати її особисто.

Барбара була зодягнена в довгу чорну сукню з відкритими плечима. На голові мала чорного крислатого капелюха та великі темні окуляри. Вона сиділа у шкіряному кріслі біля скляного журнального столика і палила довгу тонку сигарету ніби не помічаючи Ярослава, який до неї наближався. Нарешті поглянула на нього крізь окуляри.

– Рада вас бачити, пане Савицький. Маю надію, не потурбувала?

– Аж ніяк. Мені теж надзвичайно приємно вас бачити. Навіть попри те, що я не повідомляв вам, де зупинюся.

– Ви не образитеся на мене за те, що я сама взяла на себе сміливість вас відшукати?

– У тому разі, якщо розповісте мені, як вам це вдалося. Згодиться в оперативній роботі.

– Навряд. Я співвласниця цього готелю і ще кількох, тож маю можливість дізнатися, хто в них проживає. Мені просто поталанило. Ми будемо розмовляти у холі чи ви все ж запросите мене до себе?

Ярослав галантно вклонився.

– Прошу вибачення у пані. Прошу до мого барлогу!

Красовська ледь помітно посміхнулася, поклала недопалок у попільничку і встала.

– Ходімо, – мовила, вирушаючи в напрямку ліфтів.

Увійшовши до номера, Барбара роззирнулася і попрямувала до крісла біля вікна.

Слідкуючи за її ходою, стрімкою і сповненою тієї самовпевненої грації, яка вирізняє жінку, котра знає собі ціну, Ярослав про себе здивувався тій разючій зміні, що за зовсім нетривалий час відбулася в прибитій горем Барбарі, яку зустрів тиждень тому у львівській кав'ярні «Дукат». Тепер це була справжня Барбара, і Ярослав зрозумів, чому «павучий професор», як він подумки назвав маму Євгена Бондаренка, не любила свою невістку.

– Вип'єте чогось? – запитав він у неї, підійшовши до бару.

– Дякую. Склянку фруктового соку, якщо ваша ласка. Я в цей час не вживаю алкогольних напоїв.

– Чого пані забажає, – Ярослав, поглянувши в нетрі бару, витягнув два пакети з соком. – Маємо ананасовий із м'якоттю і помаранчевий. Який бажаєте?

– А який більше подобається вам? – запитала Барбара, знявши свої окуляри і поглянувши на Ярослава якимось незрозумілим поглядом.

Ярослав знизав плечима.

– Ніколи не замислювався над цим питанням. Напевне, все ж ананасовий.

– Тоді давайте вип'ємо ананасового.