Розділ «Частина 1»

Цієї миті з погрібця вискочив лисий; мить – і його зосереджене обличчя та затягнутий у чорну футболку атлетичний торс застигли, переведені в цифровий формат в електронних глибинах карти пам'яті телефону. За кілька секунд Ярослав клацнув кнопкою спуску вдруге і втретє. Усміхаючись, повернувся до дівчини.

– Дівчинко, тварини, котрих фотографую я, на щастя, не ваші. Мені взагалі невідомо, чиї вони. Але, – Ярослав сховав телефон до кишені, – мені достобіса хотілось би дізнатися, хто їхній господар.

Дівчина замовкла, не знаючи, що відповісти.

– Мені справді подобається ваш папуга. Боюся лишень, що з моїм розкладом дня він дуже скоро змушений буде померти з голоду, – тепло мовив до неї Ярослав. – Скажіть краще, у крамниці є інший вихід?

– Т-так, – продавчиня розгубилася ще більше.

– І він, маю надію, веде на іншу вулицю?

– Т-так, на іншу, але я не розумію…

– Не треба нічого розуміти, моя чарівна феє, – церемонно вклонився дівчині, не забувши прикластися вустами до її руки, Ярослав. – Букет розкішних троянд за мною, а поки що повинен просити вас провести мене до чорного ходу.

Дівчина вихопила руку і покрокувала за прилавок.

– Ходімо, – кинула наостанок, – але пам'ятайте: у мене є балончик зі сльозоточивим газом, а поліція зовсім неподалік.

– Буду пам'ятати це, як табличку множення, моя пречудова Аріадно!

Клацнув замок, і Ярослав, пославши наостанок повітряний цілунок продавцю зоомагазину, розчинився серед вуличок Старого Мяста.

Розділ 20

Дощ лив як з відра, приховуючи за своєю пеленою вершини гір, що рясно поросли зеленим підліском. Ззаду гулко й розкотисто лунали вибухи артилерійських снарядів великого калібру. Час від часу від дороги, що вилася змійкою дещо нижче, вітер доносив надривне ревіння двигунів важких військових всюдиходів, які встигли вийти з-під обстрілу і тепер віддалялись, виносячи переляканих людей. Тих, кому доля посміхнулася втекти від пазурів смерті, що ширяла над ними кілька хвилин тому густими швидкострілами кулеметів і вибухами реактивних гранат. На розбитій ґрунтовій дорозі, де щойно відбувся бій, буяли помаранчеві, з чорним ореолом диму, кущі полум'я над трьома вантажівками й одним танком. Група моджахедів, яка вчинила цю зухвалу атаку, швидко відходила крізь намоклу під дощем «зеленку», рятуючись від запізнілого артилерійського вогню. Ланцюжок навантажених зброєю і величезними рюкзаками зі спорядженням бороданів пересувався швидко, уникаючи розмов. Кидав лиш короткі репліки чеченською мовою молодик з відеокамерою, котрий стояв обличчям до моджахедів, що проходили повз нього, і вів відеозйомку. У хвості колони, брутально підганяючи ударами ніг і автоматних прикладів, вели трьох полонених росіян – молодих парубків у закривавлених камуфляжах.

– Зрубали бабла! Зрубали, Оверку, га?! – підморгнув Ярославу Паша Стоцький, відомий у загоні Іси під псевдонімом Гуліватий. – Погуляємо вдома!

У Ярослава в очах досі стояв росіянин, розірваний вибухом гранати навпіл. Він сичав і руками волочив свій куций тулуб уздовж дороги, залишаючи в мокрій глині кривавий слід. Не полишав уяви й інший, котрий застряг і не міг проштовхнути закуте в бронежилет тіло у відкритий люк підбитого танка. Він страшно верещав, а з нутрощів танка його тіло вилизували язики полум'я, як вилизують вони поставлений на вогнище казан.

– Не патякай, – обірвав він Гуліватого, – бережи дихання.

«Господи, що я тут роблю?!» – не полишала розпаленого мозку думка.

Після двох годин швидкого марш-кидка Іса нарешті дав команду зупинитися й перепочити.

Гуліватий скинув рюкзак і підійшов до полонених, яких примусили сісти під дерево, зімкнувши перед цим усіх трьох наручниками. З кривою посмішкою підсунув одному з них під підборіддя ствол автомата й задер його догори. Очі юнака стали схожі на дві брудні калюжі, а зуби почали відбивати дріб.