Розділ «Частина 1»

На хвилину обидва замовкли, очікуючи, поки офіціант розставить склянки і пляшку з водою, після чого Ярослав одразу перейшов до справи.

– Поглянь на цих людей, будь ласка, друже, – протягнув він Маріушу свій телефон, відкривши на його екрані кадри, зроблені напередодні крізь вітрину зоомагазину у Старому Мясті.

Той швидко переглянув фотографії і знизав плечима:

– Здається, десь бачив. Наші клієнти, безпомилково. Але, щоб сказати точніше, повинен звіритися з картотекою. Скинь мені на телефон.

Ярослав швидко ввімкнув «блютуз» і перекачав знімки.

– І ще одне. Мені потрібно знати, чи ці люди не пов'язані з людиною на ім'я Павло Стоцький. Може переховуватися під прізвиськами Гуліватий або Бородань.

– Це все?

– Не зовсім. Я перевірив усіх пасажирів, які мешкають у Варшаві. Схоже, Сердюк і Мостовий зараз у Млинарже під іменами Стефан Бєлаш і Рафал Богач. Я хочу, щоб ти перевірив, чи давно там з'явилися люди з цими іменами. За всю цю роботу мій клієнт уповноважив мене заплатити п'ятсот доларів. Ось вони, – Ярослав витягнув портмоне і відрахував п'ять стодоларових папірців, поклавши їх на стіл перед Маріушем.

Маріуш зітхнув. Сумно посміхнувшись, склав купюри й опустив собі до кишені.

– Повір, для тебе я міг би це зробити безкоштовно. Але, коли твій клієнт може собі дозволити заплатити мені за працю, було б безглуздим відмовлятися. Адже я поляк.

– Ти розумна людина і добрий товариш, Маріуше. Зателефонуй, як щось дізнаєшся, – Ярослав устав з-за столу і подав на прощання руку. – Час мені вирушати.

– Не лізь на рожен, Ярику. І телефонуй, коли буде потрібна допомога.

– Неодмінно.

Вже з трамвайної зупинки Ярослав зателефонував до довідкової служби автовокзалу і з'ясував, що найближчий автобус до Млинарже від'їздить лише за три години. Був час повернутися до готелю, пообідати в номері, відпочити й зібратися з думками.

Розділ 22

Відпочити на самоті не вдалося. Ярослав тільки закінчив обід, який складався з курятини, картопляного пюре й овочевого рагу, прийняв душ і завалився на диван, як тихим дзвінком озвався міський телефон.

– Пробачте, що турбую, пане Савицький, вами цікавилася певна особа, – почувся у слухавці голос портьє. – Я відповів, що ви тут не проживаєте, але вона наполягає.

– Вона?

– Так, пані наказала відрекомендувати її як Барбару Красовську і тепер очікує в холі.

Ярослав мить поміркував. Відвідини Барбари були для нього цілковитою несподіванкою. Він за своєю звичкою нікому не розповідав, у якому готелі зупинився. Як же вона здогадалася розшукувати його саме тут? І з якою метою? Адже цілком достатньо було телефонного дзвінка. Втім, гроші вона заплатила більш аніж вагомі, отже, попри всі слова, що для неї це несуттєво, мала повне право впевнитись, що ті гроші були заплачені не марно. Звичайно, Ярослав до кінця слідства нізащо не розповість їй про хід справи. Але принаймні повинен запевнити в тому, що все йде під його невпинним контролем.