Розділ «Книга третя Єресь катарів»

Якщо хтось наблизиться, то з’явиться можливість відібрати шаблю чи ніж, і гайдукам після цього вже напевно доведеться вбивати воєводу, який зібрався помирати в гарному товаристві.

– Легкої смерті хочеш, пся крев? – голос князя був схожий на хрипле вороняче каркання. – Що ж, я тобі її подарую, коли просиш!

Князь кивнув старшому гайдукові, і той підкинув до плеча рушницю, невідомо, всерйоз чи жартома збираючись стрельнути.

Наступної миті, як здалося Михалу, саме загусле повітря хвацько й коротко свиснуло, і тонка ясенова стріла виросла з гайдукового горла, пробивши його наскрізь. Усе на якусь хвильку завмерло, потім гайдук повільно завалився на бік і м’яко сповз із сідла. Від падіння зведена рушница вистрелила, і на протилежному боці просіки дико заіржав, метнувся пріч і впав додолу кінь, придавивши вершника, і той несамовито вилаявся.

– Наступна стріла – твоя, князю. Отож думай, – пролунав із хащі напрочуд спокійний голос; Михал тільки з деяким запізненням упізнав у ньому голос Мардули й мимоволі захоплено подумав: «Молодець, розбійнику! А я думав, що ти злякався та й дременув від гріха подалі…»

Майже відразу зовсім із іншого місця пролунав пронизливий молодецький свист, хаща відгукнулася таким же потрійним свистом, а звідкись із глибини лісу долинуло глузливе пугукання, до якого пугач, ясна річ, не мав жодного стосунку.

Князь, із усього видно, вагався, а гайдуки без його наказу теж не зважувалися рушити з місця. Нікому не хотілося розділити долю побратима, який валявся на землі в калюжі власної крові зі стрілою в горлі.

І тут на сцену виступив до пори до часу всіма забутий солтис Ясиця Кулах. Його мовчазний брат Кшиштоф так і сидів собі край просіки, і було незрозуміло, чи обходить його те, що діється, бодай до якоїсь міри.

– Я, солтис Ясиця, якого дурні люди ще Маршалком зовуть, – проголосив старий, вийшовиш на середину просіки й глянувши князеві просто у вічі. – Може, чув, твоя ясновельможносте?

Лентовський похмуро кивнув – чув, мовляв.

Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі.

– Попитати в тебе хочу, князю, – вів далі солтис. – Купиш – не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш?

– Сина він мого вбив, – знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі.

– Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався?

– Не твоє діло, старий! – відрізав князь. – Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських – і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому!

– Незнатний, кажеш? – щиро здивувався старий. – А я, дурень, думав, що честь шляхетська – на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу – трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав!

– Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах! – гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість. – І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе!

– А ти мені не погрожуй, князю! – старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули. – Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал – не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою[21] Смаковським скоїлося, коли він із гуралями мірятися силою здумав?

Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський – родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь – одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість – чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости-лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого старосту порубали чупагами так, що потім навіть тіло впізнати не змогли.

Після цього випадку солтис Ясиця Кулах і одержав своє прізвисько – «Маршалок»; а брат його Кшиштоф донині зберігає на почесному місці чупагу із засохлою кров’ю на лезі й нікому не дає до неї торкатися, чи, тим більше, зчищати майже обсипану кров.