Розділ «Книга третя Єресь катарів»

– Ну, і чого ж ти хочеш? – як і перше ледь чутно спитав Михал, і Марта зрозуміла, яких зусиль коштує її братові цей спокійний, тихий голос. Хлопець, який стоїть перед Михалом, із потомственного розбійницького роду. Він тримав заручницею вагітну дружину Райцежа, через яку відчаюга Михал… Тримав. У лісі. Заручницею. І тільки тому Мардула ще й досі живий.

У всякому разі, так думалося Марті.

– Двобій, – вилицювате обличчя Мардули стверділо. Він більше не посміхався. – Божий Суд. У вогненному колі, як у гуралів здавна заведено.

– Гаразд, – повагом кивнув Михал. – І тоді ти відпустиш мою дружину?

– Відпущу. Хоч би чим закінчився Божий Суд, я чи мої люди її відпустять.

– Гаразд, – знову кивнув Михал. – Коли і де?

– Біля підніжжя Криваня, над Грончеським озером, де сходки відбуваються. Сьогодні ж увечері.

– Згоден. Але спочатку я мушу побачити свою дружину.

– Побачиш, – кивнув у свою чергу Мардула. – Ціла твоя баба, не сумнівайся… Іди за мною. Тільки зброю тут залиш. Не вірю я тобі, ні на от стілечки не вірю.

Михал мовчки відчепив від пояса палаш із піхвами, вийняв повернуту Сивим дагу, витяг через халяву ніж і передав усе це Марті, яка підійшла ззаду.

– Їдьте до батькової хати, я туди повернуся, – махнув він рукою абату.

Абат Ян пильно поглянув на Мардулу.

– Він повинен повернутися, – строго сказав абат, і трапилося неймовірне: Мардула, який не схилив голови перед грізним воєводою, раптом понурився й опустився долу.

– Повернеться, – лагідно заспокоїв абата, непомітно підступившись до них, ставний дідуган із широкою сивою бородою й хитрими очима, – вони сяяли пронизливою блакиттю весняного неба. – А щоб напевне повернувся, ми з Кшиштофом, – він кивнув на ще одного, як дві краплі води схожого на першого старця, який підійшов слідом і, напевно, доводився йому рідним братом, – із ними підемо. При братах Кулахах жоден розбійник, хоч сам розбійницький атаман, непотребства робити не стане. Так я кажу, Мардула?

– Так, пане солтису[20], – негайно погодився молодий розбійник. – Але ж я не думав… і гадки не мав, коли на Божий Суд кликав – щоб потай, у лісі…

– Божий Суд – це правильно, – схвалив солтис Кулах. – Боженько довго терпить, однак суворо судить. І на тебе марно грішити не стану. Тільки ми з тобою все одно підемо. Слава за тобою, хлопче, дурна волочиться, гірше від щурячого хвоста: ще якби ти гроші чи худобину яку вкрав, як порядний гураль, – а то жінку при надії! Та й на людей наговорюєш, – солтис статечно вказав на Михала. – От і довелося нам із Кшиштофом від самого Чорного Дунайця до вас у Шафляри їхати, аби чого не сталося… Та не пишайся ти, дурню, не пишайся, не задля тебе одного ми тут! Ти на всі Татри, мов бугай, розкричався, цікаві цілими зграями пруть, усяке трапитися може… Добре, ходімо.

Довго дивилися шафлярці вслід тим, які пішли: дивіться, люди добрі, он вони, двоє непримиренних ворогів – Мардула-розбійник із Михалеком, сином покійного Самуїла-баци – та два старці, солтис Ясиця Кулах на прізвисько Маршалок і його брат Кшиштоф, які теж неквапливо бредуть у бік лісу…

2

Вони доволі довго блукали довколишнім незайманим лісом, у якому дерева рубали тільки поблизу селищ. Видно, лукавець Мардулаі навмисне збивався з дороги, петляв, як піднятий лисицею заєць; Михалу двічі здавалося, що вони тут уже проходили, але на стару пам’ять про Кривий ліс, де бував іще хлоп’ям, він покластися не міг. Нарешті розбійник зупинився поперек нічим не примітної стежини, однієї з багатьох, кинув косий погляд на своїх супутників і стиха свиснув.

Майже відразу кущі праворуч від стежини ворухнулися, і з них виступив хлопець приблизно того ж віку, що й Мардула, горбоносий, чорнявий, дуже схожий на цигана, у короткій сорочці навипуск і полотняних штанях, заправлених в онучі та перехоплених ремінцем; на ногах хлопця красувалися вівчарські постоли, змайстровані з одного шматка шкіри, на голові – плаский капелюх з вузькими крисами в ланцюжках. У руках лісовий бурлака тримав довгий лук, із-за плеча визирав сагайдак зі стрілами, а за поясом зручно прилаштувалася невелика замашна сокира.