Розділ «Книга третя Єресь катарів»

– Чому буде? – запитала у відповідь Беата і посміхнулася крізь сльози. – У нас і було все гарно… І зараз – добре…

Потім вони ще довго стояли, не спроможні розімкнути обійми, аж поки Мардула, нарешті, не витримав і пробурчав зніяковіло:

– Ну годі, доволі лизатися! Нам пора…

Їм справді було пора.

3

На зворотному шляху Мардулу діймали сумніви, і юний розбійник злився на себе за це, навмисно вкотре згадував Самуїла-бацу, який сповзає на траву – зрештою, хлопець таки домігся свого, вичавив із голови того копозистого хробака. Цей пихатий шляхтич казна-якою кривдою добувся до шляхетского звання – убивця; отже, сьогодні ввечері все має вирішитися. Треба бути останнім базікалом, щоб не розуміти: у воєводи до графа Висницького першого-ліпшого не беруть, та й плечі в шляхтича… Добрі плечі, не ситим життям склепані, і з обличчя видно, що битиметься воєвода люто, як звір, за самицю свою, а в наддаток ще й за шляхетський гонор та честь родову! Іди, воєводо, ступай Кривим лісом, грай жовнами на високих вилицях – не знаєш ти, що приготував для гри з тобою лихий Мардула! Хіба ж даремно розбійник за Самуїла-бацу вступився?! – ні, не даремно, дядько Самуїл того вартий, ох, вартий… Спи спокійно, бацо, Мардула за тебе розплатиться, так розплатиться, що чортам моторошно стане!

Про що думали по дорозі солтис Маршалок зі своїм неговірким братом, так і зосталося загадкою, але коли всі четверо вибралися зі стежини на ширший просік, будь-яким міркуванням відразу настав кінець. Обидва боки дороги перегородили кінні гайдуки в багатих кунтушах, озброєні якщо й не до зубів, то в усякому разі по шию. Чекати від цієї зустрічі нічого доброго не доводилося, а коли Михал побачив рослявого літнього магната в атласному жупані – він сидів на вороному жеребці, який нетерпляче перебирав копитами, – то спохмурнів остаточно.

Йому навіть не треба було бачити чубчик білої чаплі, що прикрашав дорогоцінне руків’я фамільної шаблі, щоб упізнати старого князя Лентовського.

– Це по мене, чи що? – розгублено пробурмотав Мардула, озираючись навсібіч, мов загнаний облавою вовк.

– Та ні, приятелю, це по мене, – мимохіть гірко посміхнувся Михал.

Розбійник замислено почухав потилицю, ще раз глянув на гайдуків, які стояли підпериш боки, – і раптом змією пірнув у кущі та вмить розтанув у лісі.

Михал так і думав, що за Мардулою ніхто не кинеться, – не по його гулящу душу прибув до Підгалля князь Лентовський зі своїми людьми.

– Здавайся, вбивце! – вигукнув якийсь гайдук, схоже, старший. – Падай князеві в ноги, чобіт цілуй – може, зглянеться їхня ясновельможність!

Сам князь навіть слова не мовив до Михала.

Подітися воєводі не було куди, зброя його залишилася в Шафлярах, тікати навмання від верхівців не було сенсу, як і сподіватися, що на порятунок до нього з’являться з Виснича графські люди під орудою тестя Казимира, тож Михал зрозумів: настав час помирати.

Помирати, звісно ж, не хотілося, але Михалек давно звик до думки про власну смерть; тим більше, що живим здаватися князеві хотілося ще менше. Воєвода Райцеж добре уявляв, яку смерть здатен вигадати досвідчений у катуваннях та не обтяжений сумлінням старий Лентовський для вбивці свого сина-спадкоємця.

– А ви беріть мене, не соромтеся! – криво посміхнувся воєвода. – Три десятки озброєних на одного беззбройного – чого вже там! Треба ж колись князівську платню відробляти, холопи немиті!

І презирливо сплюнув під копита князівському жеребцеві.

Він навмисно прагнув вивести з рівноваги Лентовського та його гайдуків: один удар шаблі або влучний постріл – та й по всьому, без страждань.

– Ну що, сміливці?! – під’юджував він трохи розгублених ворогів. – Хто хоче МІЙ чобіт поцілувати? Підходьте, на всіх вистачить!