Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

– Ні, то й ні, – якось аж занадто легко погодився старий Сокира. – Їдьте, святий отче. У мене часу доста…

І не озираючись пішов до хати.

Коли, добряче поблукавши отими лісовим стежками, що розбігалися врізнобіч, абатський візок утретє звернув до того ж самого млина, брат Ігнатій не витримав таки й міцно вилаявся, і отець-ігумен нічого на це не сказав. Зате сказав квестор; багато чого сказав, а наостанок своєї довгої й відчутно мирської промови обернувся до абата й стиха прорік:

– Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей – чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку!

– Чаклунство, кажеш? – спокійно перепитав абат. – Що ж, може, й так…

Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву.

Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата.

– Амінь, – посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул. – Не допоможе, мій отче. Хрещений я, – і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані. – Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати – поговоримо.

– Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти! – не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок – саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати. – Якщо ти молитви не розумієш, то оце – якраз для тебе буде!

Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях – чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири – і перевальцем рушили до сторопілого квестора.

– Випряжи коня, брате Ігнатію, – торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися.

Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу.

Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці – міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало.

Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти.

– Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже?

– Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася.

– Це яка ж? – недобре посміхнувся абат Ян. – Підсобити тобі у ворожінні?

– З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги.

– Із Нечистим змагатися? – здивовано перепитав ігумен. – Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось?

– Не поділили, – кивнув мірошник, уникаючи подробиць.