Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

3

Віз мірошника їхав тепер попереду абатського візка, як і належить возу, – він неквапливо, зі скрипом перевалювався на вибоях з боку на бік. Вузька дорога, що якось непомітно повернула в ліс, остаточно заблукала в ньому, кривуляла, роздвоювалася, розпадалася, кілька разів мірошник звертав то праворуч, то ліворуч, і квестор Ігнатій незабаром із тривогою побачив, що не тямить, як вертатися назад. Отже, якби щось трапилося з дідом – блукали б вони з отцем ігуменом довколішними хащами як не до кінця століття, то вже кілька днів напевне!

Певна річ, нічого страшного тут не було: ось доповзуть вони до тих клятих Бугайців, розбереться отець Ян, що там накоїв мірошників брат (мабуть, такий самий вредний старий шкарбун; і нехай би палили, мабуть, є за що!), а від Бугайців вій, або ще хтось покаже, куди їхати…

Так-то воно так, але на душі у квестора все одно клопіт серце крає. Тим більше, що у своїх мандрівках виходив він не лише околиці Тиньця, а й ціле Опілля з Косцельцем уздовж і впоперек, а тому незнайома дорога була для нього чимось дивним і підозрілим, немов цнотлива удовичка. І коли попереду замість сподіваних Бугайців показався зовсім незнайомий млин із притуленими до нього старими хлівцями, коморами і ще якимись будівлями, квестор Ігнатій не витримав.

– Егов, мірошнику, а де ж твої Бугайці? Куди це ти нас затяг, бородатий?

Абат Ян осудливо скосив око на свого візника, але промовчав.

– До мого млина, – нітрохи не збентежився старий, обернувся та по-дитячому широко всміхнувся. – Дорога на Бугайці якраз через мій млин і пролягає. А якщо ти, святий отче, тутешні стежини ліпше мене знаєш – їдь наперед і веди нас як пастир…

Брат Ігнатій не знайшов, що відповісти, – але коли старий доїхав до своєї хати, що ховалася за млином, і зупинив віз, повністю перегородивши ним дорогу, квесторові підозри повернулися знову. Однак поставити таке слушне запитання знахабнілому мірошникові не дав йому абат Ян.

Отець-ігумен напрочуд жваво зістрибнув із візка й умить опинився біля діда.

– Що це означає, старий? – жорстко спитав він. – Чи ти обдурити мене вирішив? Де твій брат, де Бугайці?

– Не тільки вирішив, а й обдурив, мій отче, – не змигнувши оком, зізнався мірошник. – Бугайці, звісна річ, на місці, де їм і належить, а брат мій помер від лихоманки ще позаминулої зими, отож палити його немає ніякої потреби.

– Ах ти!.. – задихнувся від обурення брат Ігнатій, але лаятися брутальними словами в присутності абата не зважився. – Та ти хоч розумієш, із ким розмовляєш? Святого вітця дурити – і мене теж, між іншим, людини Божої! – такого тобі Господь довіку не простить! Горіти тобі в пеклі, старий пень, розпечені пательні язиком брехливим лизати…

– Угамуйся, брате Ігнатію, – отець Ян вимовив це неголосно, але так, що товстий квестор затнувся і вмить прикусив язика.

– Може, й так, – погодився тим часом мірошник, чухаючи клоччасту сиву борідку, – може, й справді горіти мені в пекельному вогні… на все воля Божа.

– Про те не тобі судити, – урвав балакучого старого абат Ян, – і навіть не мені. А тепер кажи: навіщо я тобі потрібен? Раз обманом привів мене сюди – виходить, є привід. Говори!

– Виходить, є, – охоче підтвердив мірошник. – Стахом звуть мене, святий отче. Стах Сокира, із Гарклівських Сокир. Чули чи ні?

– Точно, що Сокира, – пробурчав на візку брат Ігнатій, але ні абат, ні мірошник не звернули на нього уваги.

– А розмова в нас довга буде – тому давайте ліпше, святий отче, до хати підемо, на лаві сядемо, а квестор ваш нехай поки коней розпряже.

– Немає в мене часу, мірошнику Сташе, із тобою на лавах висиджувати! – перебив його абат, і квестор згідно закивав з візка, усім своїм виглядом показуючи, що цілком підтримує вітця-ігумена. – Розвертай, брате Ігнатій, поїхали звідси!

Брат Ігнатій вельми охоче взявся виконувати вказівку абата, і хоча розвернутися на вузькій дорозі було дуже непросто, це йому зрештою вдалося.