Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ»

Передали ми все те, що привезли зі собою, нашим атлянтським приятелям, даючи їм цікавий для них матеріял для студій над відносинами на Землі, самиж взялися, як згадав я висше, до вивчення атлянтської мови й робили щодня прогульки по городі й околиці.

Одна думка трівожила нас: що буде з нами, яка жде нас доля, коли не буде в нас змоги вернути на Землю. Наше судно було розбите й хоч був між нами Ґрегем, що знав його конструкцію, всеж таки не було надії чи вдасться йому відбудувати судно так, щоб можна було відбути на ньому поворотну дорогу на Землю. Та Ґрегем рішився, щоб там не було, забратись до відбудови судна. Відбував довгі розмови — розуміється знаками, з Картіясом та ще одним стариком, що особливо цікавився будовою нашого судна й був, здається, «спецом» в тій ділянці, цілими днями пропадав, оглядаючи всілякі фабрики, що були в країні й в кінці таки одного дня, вернувши зі своєї прогульки, заявив нам з помітним схвилюванням:

— Будуємо судно! Я розглянув усе, розважив усі можливости, переглянув весь матеріял й рішив, що й тут буде можна збудувати, хоч може й не так прецізно, як на Землі, судно, яке, після моїх обчислень, може зважитись на подорож на Землю. Хоч нема тут арґініту, так за те є подібні сирівці, з яких добуду матеріял на наше судно. Техніка Атлянтів стоїть доволі високо і я можу зважитись при помочі тих середників, що є до моєї розпорядимости, забратись до будови судна.

Все те незвичайно нас врадувало й підбадьорило, додаючи охоти тим пильніше досліджувати Марса та його теперішних мешканців, коли ставала надія, що та наша праця не піде на марно, а знайде свою дорогу до наших братів на Землі.

Не подаю тут, в отому короткому звідомленні з нашої подорожі вислідів наших помічень й дослідів над Марсом й життям на ньому, не маючи певности чи оце моє звідомлення оглядатимуть коли людські очі там на Землі. Все те, списане у другій нашій спільній праці, всі наші помічення й опис відносин на Марсі, заберемо з собою, коли буде встановлена можність нашого повороту на Землю. Тепер подаю тільки короткий нарис нашого поневільного пробування серед Атлянтів, маючи слабку надію чи взагалі дійде він на Землю.

Так отже Ґрегем забрався до роботи й перенісся навіть на фабрику, в якій мало будуватися судно. Ми були за той час ще двічі в царя Кронея, де й пізнали його доню-одиначку Зою. Його прихильності до нас завдячуємо цю поміч, з якою прийшли нам Атлянти при будові судна.

І так минали дні за днями, які проходили нам на вивченні атлянтської мови та пильному досліджуванню всього, що нас окружало на Марсі. Ми пізнали докладно город, що звався Церне, на памятку колишньої столиці Атлянтів, що поринула в хвилях океану, пізнали фавну й фльору Марса, поробили чимало помічень з обсягу кліматольогії та фізичної будови Марса, словом старались використати як найкраще час на пізнання планети. Нераз запускалися ми й в ту долину блакитних орхідей, цих автохтонів Марса, нераз спиналися ми по скелистих верховинах, приносячи все щось цікавого з кожної нашої прогульки.

Коли вже настільки опанували ми мову наших приятелів, що могли хоч з трудом порозумітись з ними й відчитувати їхні книги та записки, проводили ми богато часу на розмовах з ними й почали студіювати їхню історію, особливо цікавлячись колишнім життям їхніх предків на нашій Землі та катастрофою, що зробила кінець їхній батьківщині й вигнала їх із Землі. Цікавились ми також їхнім теперішнім життям на Марсі та країною, яку вони тут заселювали.

А займали вони доволі невеликий шмат марсіянського суходолу по обох боках рівника, — одинокий простір, що надавався до поселення для людини. Всі прочі частини материка виповняли дикі неприступні, кремянні скелі, де-не-де поперетинані долинами, з яких деякі вкриті були блакитними орхідеями, одинокими майже представниками автохтонних живучих єств на марсіянській поверхні. На одну з таких долин наткнулися ми в нашій першій мандрівці по причаленню на Марса. Решту цілої марсової поверхні займав океан, вкритий більшу частину року кригою.

Доволі сумна й бідна була в порівнянні з їх колишньою батьківщиною ця країна, в якій доводилося їм проживати на поневільному вигнанні. Тільки невсипущій праці й трудові цілих поколінь завдячували вони теперішні можливі умовини їхнього життя й деякий добробут. Покоління цілі будували їх столичний город, покоління цілі порпалися у почві цеї непривітної країни, заки вспіли перетворити її на плодючу землицю-кормительку, що давала їм і їхнім нащадкам прожиток. І мені мимохіть нагадуються біблійні слова:

«В поті чола свого будете трудитися»… Так, так! Богато гіркого поту вилилось у ту марсіянську почву, заки повстали ці хуторі та оселі, заки повстав цей город, слабонька відбитка колишньої їх столиці «Города Золотих Воріт» там на Землі!..

Замкнувши в собі біль за втраченою батьківщиною, про яку спогади передавались з покоління в покоління й стали найбільшими їхніми святощами, верстали свій важкий шлях, розкриваючи свій біль хіба тільки там, у святині, перед престолом сонця, того сонця, що десь там на Землі як і тут на Марсі давало всьому міць і силу до життя.

А правив їхньою країною цар, нащадок атлянтських царів там на Землі і дванадцять стариків, що творили верховну раду, яка завідувала усіми справами країни. Інтересно, що ціле знання та всі технічні здобутки осягнені протягом цілих поколінь, були в їх руках та невеликої горстки втаємничених, проча маса атлянтського населення пасивно сповняла їхні прикази та виконувала їх волю. Як запримітив я, широкий загал зжився з тим і почував себе щасливим, богато більше щасливим, як людина в деяких су спільностях, де необмежена воля кінець кінцем вироджується в анархію. Але й з другого боку кожний член верховної ради був свідомий ваги цього завдання, що його виконати судила йому доля, був свідомий своєї відвічальности перед загалом. Та було ще щось, що може найбільше впливало на витворення таких, а не інакших умовин їхнього життя, а саме свідомість кожного, що всі вони разом творять однородну цілість, щось мов родину одну, для якої кожен біль і кожна радість є спільні. Ці почування сковували їх разом сильніше як моглаби це вчинити яка зовнішна сила, оперта на не знать якому фізичному насиллю.

Всьому тому приглянулися ми й цікавились тим.

Одного дня прийшов до нас Кальтек і перевіривши ще раз наше знання атлянтського письма, запровадив нас до піраміди. Тут находився чудової роботи престіл, на якому видніло зображення сонця з незнаного нам металю орішальку. Ліс різьблених кольон виповняв нутро піраміди, а ряд кімнат у долішній частині й численні тераси, що виходили на зовні, доповнювали гармонійної цілости святині. Кальтек повів нас до одної кімнати, щось в роді «святая святих», Де зберігалися найбільші святощі Атлянтів. А саме все те, що заціліло досі, а що їхні предки привезли з собою з Землі. І так була там частина судна, одного з трьох, якими їхні предки дістались на Марса, дещо з астрономічних приладів давних Атлянтів, що служили їм до їх обчислень та помірів зоряного неба та що найцікавіше, списана на металевих листках історія колишньої їхньої батьківщини, Атлянтиди, опис катастрофи, яка її стрінула та опис подорожі царя Атталя, предка Кронея, з громадкою Атлянтів, що врятувалися із катастрофи, з Землі на Марс.

Показавши нам все те, Кальтек дозволив нам простудіювати цю «книгу битія» Атлянтів, що займило нам чимало днів часу. Ми зробили відпис цих цікавих записок, який заберемо з собою, якщо тільки буде змога вернути на Землю. Тут подам тільки короткий перегляд цієї незвичайно цікавої історії, щоб подати до відома нашим братам на Землі хоч кількома словами про ті важні події, що сталися перед віками на нашій Землі».

X

Професор Карачевський спинився на хвилину у свойому читанні. Було доволі пізно. Думалось йому залишити тепер читання хочби з уваги на те, що зібрана гіублика була перетомлена тією незвичайною кількістю вражінь, що сипались на неї протягом так недовгого часу. Та глянувши по салі й достерігаючи всюди горіючі цікавістю очі й закрашені румянцями лиця, рішився читати дальше. Погладивши рукою свого довжезного вуса, читав проф. Карачевський дальше ці записки проф. Дудлєя, в яких той подавав огляд із своїх запримічень.

«Атлянтида, цей величезний суходіл, що колись простелявся на цілому майже просторі Атлянтійського Океану і який перед віками поглинули хвилі того океану, стала колискою незвичайно спосібної раси червоношкірих людей, раси, яка осягнула найвисший ступінь цивілізаційного розвитку, висшого в дечому від нашого і загинула разом з тією цивілізацією в хвилях океану.

Сліди їхньої цивілізації стрічаємо у ріжних місцях земної кулі, куди занесли її втікачі, що врятувалися підчас загибелі Атлянтиди, як ось в Єгипті, Індії та середущій і південній Америці.