Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ»

І саме ота нотка болю то смутку безмежного, то знова якоїсь безжурної радости дзвеніла часом у мові того старика й доторкалася до струн наших душ…

А цей старик, сидячий на троні, підвів голову й слухав.

Я силкувався схопити моїм поглядом цілу оту картину, яка простелялася переді мною й перетопити її в моїй душі із вражіннями, які одно за одним доходили до неї.

— Так, думалось мені — так мусіла виглядати в старинній Греції «ґерузія», ця рада старших, що рішала про долю цієї країни або жидівський «синедріон»…

Цей старик на троні, це певно їхній цар, а тих дванадцять — це їхня верховна рада.

Так…

То знов майнула в моїх думках інша картина, яку колись бачив я у якомусь музеї.

Такаж велика саля і розкішний трон, на якому сидить Филип Арагонський, окружений двораками. А проти нього Христофор Колюмб звідомляє про свою подорож й відкриття незнаної країни, вказуючи рукою на трьох Індіян, що трясуться із остраху перед незнаною їм долею.

Може колись і намалює якийсь марсіянський маляр подібну картину, де ми, цебто я, Ґрегем і Геріксон станемо осередком зацікавлення марсіянської публики, що оглядатиме цю картину…

І я відтворював собі в душі таку картину з високим Ґрегемом на переді в його куценьких, кратчастих штанцях….

Кінчаючи свою мову, наш провідник повернувся до нас і попрохав кивком руки, щоб ми підійшли близше. В тій хвилині підвівся з трону старик, а за ним всі встали і схрещуючи на грудях руки, вклонилися нам, а цей, що сидів досі на троні, почав говорити.

Тремтів його голос, ломилися слова, видко було, як хвилювання огорнуло його й не давало говорити. Хвилинами піднімав руки у гору й вказував на небо, то знова притискав їх до грудей, мовби хотів заспокоїти своє схвильоване серце. Як статуя давних різьбарів, якої час не ткнувся, рисувалася його стать у сутінку цієї салі, якась велич й невгнута воля красувалися на його лиці. А коли повертав свою голову до нас і я спинився на хвилину моїм поглядом на ній, то видалась вона мені такою клясично гарною, що хіба тільки рука Праксітеля чи Родена могла б поважитись скопіювати її.

Кінчаючи свою мову, зійшов по ступенях до нас і розкривши рамена пригорнув мене, тому, що я стояв на переді, до себе.

Щось зворушливого, незбагнутого було у тій сцені.

Я нагадав, що треба щось відповісти. На скоро почав в думках складати привитальну мову, ану, думалось, може вдасться мені склеїти щось із тієї клясичної греки, яку колись зубрив, це може буде для них зрозуміліше. Та поза фразу «хайрете о дес-потай»[4] не повезло. Тоді почав я говорити по англійськи, сказав хто ми й звідкіля й передав їм, як представникам Марса, привіт від нашої далекої Землі.

Вони слідкували за рухами моїх уст, слухали моїх слів, силкуючись відтворити собі їх значіння, та я почував, що не розуміють. Особливо один із стариків, висший за всіх і худіший пильно стежив за звуками моєї мови. Мабуть більш за всіх цікавився нею.

Коли я скінчив старики окружили нас і тепер почалась розмова на знаки рук й міміку лиця, яка мабуть всюди однакова. Придивляючись до них, побачили ми, що всі вони червоної краски лиця, але іншого відтінку, як у південно-американських Індіян. У всіх них були клясичні черти лиця, з яких неслася повага гордої, давної раси.

По хвилині такої розмови наш знайомий провідник повів нас усіх до сусідної кімнати, де находився стіл, закиданий якимись картами й малюнками, а стіни вкриті були таблицями з усякими фігурами та рисунками. Ми запримітили, що всі дванадцять стариків відносяться з надзвичайною пошаною до цього, що сидів на троні, що пробивалося у кожному їхньому слові й погляді. Це й не дивниця, бо, як ми опісля довідалися, це був цар і найвисший жрець тієї марсіянської країни Кроней, як ми і будемо його дальше називати.

VIII

Ми посідали на подушках довкола стола, маючи царя Кронея по середині, а один із стариків, цей високий, худий, Картіяс звали його, як це опісля ми довідались, взяв із стола звинену в трубку карту чи малюнок і розвиваючи її, повісив проти нас на стіні. Я глянув — й збентежено подивився по присутніх. Це-ж була карта неба, краще сказати, нашої соняшної системи з позначеними дорогами планет, яку стрічається по всіх астрономічних обсерваторіях з сонцем по середині. Та цих планет було щіснадцять. В мені задрожала жилка «спеца» і я підвівшися з мого місця, підійшов до карти. Старий Картіяс всміхнувся, немов порозумів, що зпоміж нас трьох, я найкраще визнаюся на його, як видавалося, «спеціяльності» й повів рукою по карті, вказуючи на Марса, а відтак на долівку. Я зрозумів: хотів нам сказати, що ми на Марсі. І я хитнув потакуючо головою.