Розділ «Вибрані твори»

— Хоч би ти помер скоріше, кате наш!

Покинув зовсім спати старий — ще дадуть понюхати чогось, отруять...

Їсти боїться:

— Одріж од мого трішки. Багато наклали. Щось нема апетиту...

Та проковтне, тоді вже й він береться до страви.

Обвис, змарнів, очі червоні, руки трусяться, обличчя брезьке. Лягає перепочити, під подушку молоток: як душитимуть, зараз у потилицю, в скроню...

Думки осіннім листям тріпаються, шарудять. Перевертом пішло життя. Хто й зна, коли це минеться. Згадав запитання міліціонерів: чи є родичі за кордоном? Хоч нема родичів — знайомих багато. Доживу там віку спокійно. А може, ще забагатію. Так і жінка колись радила. Чорт із ним, із цим пеклом! Справді подохнеш. Так — тікати!..

Прокинулись одного разу жінки — нема старого, нема річей деяких. Збагнули — в плач. Далі — шукати. Знало багатія все місто, не забув дехто обличчя й тепер. Бачили, кажуть, на вокзалі, на західній залізниці брав квиток.

Поїхали десь діяманти! Післали навздогін незле тихе слово жінки батькові й чоловікові, повернулися додому презлющі. Нікого вкупі когось гризти, одна одну гризе:

— Як ти проґавила?

— Як ти?

— А ти?

Оберемками злість шпурляють, помиями летять образливі слова, назад брудними вертають патьоками.

Та в житті, як в романі, буває: привозять назад старого Слуцького з одрізаною ногою. Не втримавсь десь на буфері. Каже лікар — помре, бо дуже виснажений, ще й з розумом щось негаразд: усе марить якимись каратами.

Не старого вже стережуть жінки — одна одну, щоб не вкрала яка коштовну торбиночку в одноногого скнаря. Умовляються по черзі дежурити коло хорого. Одна сидить, дві не спить. Шелесне — всі троє стоять:

— Що? Що скоїлося!

Вийти з хати бояться. Ану ті дві, що лишилися, умовляться, пограбують, скривдять оту третю? Одна мара на ліжку в гарячці белькоче, три навкруги шиплять. Іноді на всіх жах нападає:

— Ану там у дорозі вже пограбовано?

Хорий за груди хапається, лапає, чи ціла торбинка.

Шестеро очей жадібно стежать рухи кістлявих пучок: чи ж налапає?