Розділ «Вибрані твори»

Своїми руками повибирав старий Слуцький діяманти та інші коштовні каміння і зашив у шкіряну торбиночку. Почепив її, мов ті мощі колись правовірні християни, на бурякувату шию. По всяких кумоньках та голубоньках рознесли золото дочки й мамаша — де менше було надії на трус. Поволі те добро міняли на продукти. Так і жили, кленучи радянську владу. Як не робили раніше, так і тепер не робили. І ніхто вже їх, нікчем, не чіпав.

Не чіпали й старого Слуцького, одібравши в нього, здавалося, все. Хай доживає віку. Революція грізна, та не мстива.

Але не було спокою Слуцькому ні вдень, ні вночі. Ану арештують:

— Що це в тебе на грудях? Хіба євреї мощі носять? Палестинська земля, кажеш? Подивимось, чим вона пахне...

А то раптом заберуться нічні злодіяки: шнурок переріжуть і незчуєшся. Ще гірше від злодіїв власна родина:

— Не так тії більшовики кляті, як ти нас пограбував. Батько називається! Ми б тепер із тим майном найшли б жениха до пари. Це тобі не керенські гроші, що ними, жартуючи, дехто обліпив кімнату — ач, яка пістрява!

Жінка прискіпається:

— Дармуєш такий капітал... Розумні люди спекулюють тепер або тікають за кордон. Тікаймо й ми, або мені моє віддай. Борошна з села привезуть знайомі міняльниці. Виміняємо на одіж, знов пошлемо на село...

— І знов усе «товариші» заберуть, — злісно відказує, сопучи, Слуцький, — ні, хай минеться.

— Доки сонце зійде...

— Доки мені перечитимеш! — гаркає, як колись на прикажчиків, — не дам і карата. Шлюс[173]!

Одходить стара Слуцька, знає чоловікову вдачу. Недурно, не що інше — цемент фабрикував, багатів цеглою. І лице в нього, мов той цемент стало: сіре, закам'яніле. А було цеглою буро-червоною.

Рік минув, другий. Сплило золото паводком. Свою останню одіж довелося мамаші й дочкам спродувати. Не те, що нічого робити не навчилися, ба навіть спекулювати мамаша планувала тільки язиком.

Поглядають усі втрьох на торбинку заздрими очима, а в них уже й голодний блиск деколи.

Старий не піддається:

— Проциндрите й це — подохнемо, як ґави в ожеледь. Не дам найменшого камінчика.

І зачав уже від власної родини ховати шкіряну торбинку. Та де її сховаєш в одній кімнаті? — Каже:

— Щось мені ноги судомить. Застудивсь. Буду в теплих панчохах спати.

Не надійне місце панчохи... Другого дня:

— Дайте хусточку. Мені вже й горло болить...