Розділ «Вибрані твори»

І справді, думаю, як це твоя мати, Петрику, та ти в мене з пам'яти випали? Чи ж не за вас я бився, муки приймав, а тепер тії муки ввесь світ заступили.

І лежу вже мовчки, не ворушусь.

Совають наш поїзд з колії на колію, щось гомонять там на рейках, носять, вантажать, вагона паротяг знов штовхає, гримить буферами.

Терплю, тільки ще від мертвяка відсовуюсь.

Коли риплять двері, лізуть у вагон кілька товаришів з водою, з полотном для поранених, ліхтаря світять.

Один до мене нахиляється, питає:

— Ну, в тебе як? Повернись-бо трохи, присвічу, подивлюся.

Повертаюся я лицем до мертвяка... ой, Петрику, то була твоя мати!.. Її вбило тим останнім гарматнем, коли вона в залі поралась коло поранених.

Тоді я заплакав, сину, ось тоді я заплакав...

Петрик уже давно плакав, мовчки, беззвучно, не рухаючись, поливаючи сльозами батькову зчорнілу руку.

А на вулиці чітко вибивав такт піонерський барабан і молоді голоси юно викликали:

Ми на зміну всі підемо,

Клятьбу здійснимо травневу.

1/IV 1927 р.

Примара[251]

олишня панська економія, а тепер — великий радгосп. Колишня мурована стайня, а тепер — м'ятний завод. Колишній — та хто зна, хто він був колись? — а тепер завідувач радгоспу голосно чхає на заводському горіщі:

— Щоб йому добра не було, цьому паху їдкому!

І проз хмари пахущого пороху, повз товстелезні, густо напхані м'ятою п'ятипудові чували продирається до виходу, їдкий пах ріже очі, пеленою рясних сльозинок застилає зір. У тій пелені сум'ятяться дивовижні страховища — зігнуті постаті селян, що говіркою юрбою сунуть і сунуть на просторе горіще, тягнуть сірі копиці чувалів[252]. Чували зливаються зі згорбленими спинами, ноги здаються тонесенькими шпичками під незграбним товстючим тулубом без голови. Страховища чхають, кахикають, голосно лаються...

— Агей, бережись!

Чиясь висока постать тернула завідувача об плече, і за мить сіро-зелений струмень м'ятного листя курним водоспадом полився в розчинений люк у помості. Зажерливе горло люку ковтає сировину, мов пічна паща лопату дрібного вугілля — і нема краю м'ятному потоку, і ніяк не закидають доповна селяни залізних чанів, що під горіщем випнули свої черева, — аж до герметичної покришки в люці.