Розділ «Вибрані твори»

Не збрехали козаки. Опівночі вирушив полк тихо з села — цей раз без ворога обійшлося, не встиг підійти. Потяглася колона широким шляхом на поєднання з армією, де вже давно нас записали на панихиди.

Їдемо, пісень граємо, раді, що вискочили з ворожого кола, нічого свого не втерявши, ще й забагатівши на цукор, башлики та інше барахло. І дядьки-займанники підспівують, знають, що одержать солодку заплату ще й у бій із своїми кіньми не попадуть, вернуть додому спокійно. Не військова колона, а весільний похід.

Нічка темна, шпарка, густим хлібним пахом насичена. Бовваніють наобабіч копиці стрункими шерегами. Підлетить інколи до них верхівець наш кажаном велетенським — відльоти башликові за плечима метляються. Шукає вівсяного снопа коневі поласувати. Зарже кінь, обізветься другий.

Суне колона далі й далі, забуваючи недавні пригоди, мріючи про швидку зустріч із своїми. Так вертають із далекої небезпечної плавби морці і здалека ще визирають рідний берег, здалека метикують, що робитимуть, зійшовши на нього...

Попереду командир із політкомом задумані. Яку нову задачу загадають їм у штабармі? Невже таки доведеться кидати Україну на поталу Денікінові? Невже доведемо тамбовців до їхньої батьківщини, де вже з нас, хохлів, сміятимуться й глузуватимуть, як ото ми тут із них?

А що це вони мовчать? Чому в хорі різних пісень не чути руської «берьози», що так її наші тамбовці полюбляють? Десь, мабуть, далеко ззаду плентаються. Та вже ж не вженешся за кіньми степовими, що за дві години кілометрів тридцять, мабуть, ушкварили...

Загавкали собаки, запахло димом і теплим кізяком. Близько велике село. Годі. Тут днюватимемо. На околиці зустрічають заздалегідь вислані квартир'єри й розводять свої частини на нічліг. Командира й політкома ведуть до попа, бо де ж бути штабові, як не в кращому будинку, ще й такому, котрий усі знають? Це вже традиція: куди б не прийшли — штаб у попівському подвір'ї. Не треба нікого про це й сповіщати.

Цю ніч уже по хатах та клунях хропли, навіть роззувшись. По вулицях одинокі стійкові десь під лісою, на околицях невеличка варта. Відколи вже такого спокою не знали.

Тільки в поповому домі командир із політкомом не сплять, турбуються:

— І де вони поділися? Чому й досі немає? Невже денікінцям передалися чи в дезертири знов пішли?

Так і лишились ми тоді без тамбовців. Щезли, мов відро в колодязі — і не видно, і не чути, тільки знати де. Та не шукати ж їх у вовчій пастці — пішли ми далі й дійшли небавом своїх.

Ой було ж радощів та привітань! Немов мерці з гробів повставали — так нас зустріли.

— Ще й у башлики червоні повбиралися — ач які джигуни, нівроку їм!

Та не час жирувати. Знов бої, походи, та все на північний схід. Ось ми вже недалеко Чернігова, краю України доходимо...

— Таки доведеться, либонь, на батьківщині наших збігців побувати. Де то вони тепер? Так і не чути, що з ними там коло цукроварні скоїлось...

А дізнались, почули. Так це було.

Відступали ми по шосе чернігівському. Зійшлася на ньому мало не вся лівобережна група червоного війська. По ньому йшла також евакуація Києва. Десятки тисяч люду комашилися тут.

Знали це Денікінові генерали й намагалися перерізати шосе, замкнути нам дорогу на північ.

Даємо наказа одного дня:

«Ворожа піхота скупчується в селі, що недалеко лінії відступу. Треба вибити й відігнати геть».