Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Наступного тижня — неодмінно! І навіть на годинку! Ви ж знаєте, як я обожнюю ваш чай з пелюстками троянди! Але сьогодні не можу — не маю права!

— Тоді — щасливої дороги!

— А вам — щасливо залишатися!

Я всівся на велосипед і рушив далі! Слід було поспішати до решти!

«Тьфу, гидота яка! Час із цим зав’язувати, із цими вигуками. Ось так набагато краще».

Чорномор ображено гавкав і стрибав навколо бабусі — видно, на лихо пуделя, йому не дозволили провести мене до повороту.

3…Так, деньок видався особливий! Варто було виїхати мені з будинку трохи раніше, коли — наче на зло — влип в автомобільну пробку. У якій і простояв на півгодини довше заданого часу. Тобто практично спізнився на роботу. Якби ж тільки це — тоді б ще нічого. А так…

— Ласкаво просимо, парубче! — прогуло десь біля самої верхівки тополі, що росла праворуч.

— Заждалися ми вас, заждалися! — гримнуло в кроні могутнього дуба, що стояв ліворуч дороги. — Ай, заждалися!

Відповідати не мало сенсу — я й не став. Тільки чемно вклонився і поїхав далі.

До наступного будиночка добиратися десь із чверть години — якщо рахувати від першого гучномовця. А щодо дзеркал не знаю, ніколи всіх не бачив. Ні, молодці все-таки ці брати Лерроки, здорово придумали. Досі не розумію, як їм удалося спорудити подібну штукенцію. Іноді мені здається, що тут не обійшлося без чаклунства, хоча, зрозуміло, ні про яке чаклунство не може бути й мови. Просто старі дуже точно розрахували й установили дзеркала вздовж дороги так, що, сидячи в себе на веранді, вони бачать, як, припізнившись, спішить-квапиться, тисне на педалі листоноша. Механізм дії системи? — сам хотів би дізнатися. І багато вчених, я не сумніваюся, теж побажали б. Але я їм не розповідаю, а ті нечисленні гості, яких пускають у долинку, дзеркал просто не помічають. Брати Лерроки мають власні таємниці й інших посвячувати в них не збираються.

Будиночок старих помітно здалеку: висока тонка жердина із червоно-білим метеорологічним флюгером на кінці росте просто з даху, піднімаючись над заростями дикого винограду і яблунями, що його оточують. Флюгер запекло тріпоче в повітряних потоках і, напевно, мріє про тихе затишне життя внизу. Коли-небудь його зірве з жердини й віднесе геть, флюгер загубиться на гірських схилах й якась птаха підбере його, щоб всунути брудну ганчірочку в фундамент майбутнього гнізда. Флюгеру, либонь, кривдно, але інших варіантів для нього не існує. Так, між іншим, частенько буває й з людьми. Наприклад…

— Хвіртка відкрита, заїжджайте! — повідомив гучномовець над моїм вухом. Можна подумати, тут її колись замикали!

Я залишив велосипед біля парканчику, ввійшов у двір і рушив до веранди. Веранда теж поросла диким виноградом, через це дві масивні тіні можна помітити лише дуже зблизька. Я підійшов, відвів рукою виноградні віти й, пригнувшись, пробрався усередину. Тіні гойднулися в кріслах-качалках, ворухнули руками..

— Ну ви даєте, хлопче, — флегматично заявила ліва тінь. — Невже проспали?

Я зніяковіло кашлянув і відвів очі.

— Та ні, Ронуальдо, він був з жінкою, — авторитетно повідомила права тінь. — Я правий, авжеж?

— По-перше, Мариній, говорити про присутнього в третій особі неввічливо, — зітхнула ліва тінь. — А по-друге, якщо парубок, як ти кажеш, «був з жінкою», отже, він проспав. І…

Права захіхікала:

— Промовляючи цю фразу, я мав дещо інше на увазі. Але ти маєш рацію, Ронуальдо, говорити про присутнього в третій особі неввічливо. Пробачте, юначе. А тепер розповідайте нарешті, що вас затримало.