Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Поки я підводився й обтрушував одяг, пані Руслана нарешті почула, що на дорозі «щось» відбувається. Бабця вийшла зі свого улюбленого садка, стискаючи в одній руці кошичок з тюльпанами, а в іншій — великі жовтогарячі ножиці. Вона розсіяно роззирнулася, помітила мене й Чорномора, жбурнула кошичок на ослін й, із затиснутими в кулачку ножицями, помчала до нас. Тобто не помчала, звичайно, а швидко й енергійно зашаркала — це було межею бігових можливостей пані Руслани. Я подивився на ножиці й судорожно ковтнув слину, поправляючи сумку. Пудель, радісно гаркнувши, полетів до хазяйки. Я підняв велосипед і пішов за собакою.

— Безсоромний! — бабця зупинилася й вказала кінцями ножиців на звіра. — Як ти смів!

Чорномор загальмував із усього розгону, присідаючи на передні лапи — «кланяючись». Дрібний жовтий пил злетів у повітря, вкриваючи сиве старече волосся, робочий фартух і зморшкуваті руки.

— Перепрошуй-вибачайся! Однаково залишишся без обіду! — і, звертаючись уже до мене: — Здрастуйте! Щось ви сьогодні зовсім довго добиралися! Ми отут заждалися, ми всі! Але з Чорномором ви суворіше, далебі! Не можна так з ним, а то він зовсім розбалувався! Суворіше, кажу!

Пані Руслана трохи глухенька. У цьому лихо оточуючих. Старенькій здається, що, як і вона, ніхто навколо нічого не чує.

— Ага! — підтвердив я, — обов’язково! Намагаюся! Але Чорномор такий гарний собака, що…

— Що?! — вона змахнула ножицями; пес зайшовся в захопленому гавкоті.

— Кажу, постараюся!

— А-а-а!.. — протягла бабця. — Та вже постарайтеся! А то він на цьому тижні!..

Я поставив велосипед на стопор і почав розстібати сумку.

— Що це ви робите?! — підозріло запитала пані Руслана. — Га?!

— Пошта! — крикнув я, длубаючись у м’ятому вмісті сумки. Усе там нещадно перемішалося, тепер мимоволі доведеться довго шукати потрібні конверти й пакети. — Пошта для вас!

— І ви навіть не зайдете до мене покуштувати чаю з пелюстками троянди?! — недовірливо уточнила бабця. — Парубче, подумайте, що скажуть сусіди! Вони скажуть: пані Руслана — злюча черства стара діва! яка не пускає на поріг захеканого подорожанина! після того як його щойно мало не розірвав на шматки собака! пані Руслани!

Так, бабця любить трохи передати куті меду. «Розірвав на шматки»! Подумати тільки!

— Але, пані Руслано, якщо я залишуся у вас, сусіди подумають інше! Вони вирішать, що я навмисне затримався, а тепер ще й чаї розпиваю! Адже інші теж чекають листів! Більше того, дехто стане звинувачувати вас!..

Бабця сплеснула руками, намалювавши ножицями дугу перед моїм носом; Чорномор щасливо заскімлив.

— Господи! Ну звичайно! І як я не подумала?! Правду кажете!..

— Ваші листи, пані Руслано! — я простягнув їй пачку листів. — Розпишіться отут! і тут! І обережніше з ножицями! будь ласка!

Вона розгублено подивилася на них, засунула в кишеню фартуха, слухняно розписалася, забрала конверти й уточнила:

— Може, все-таки зайдете?! На хвилиночку?!