Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

«Ти вважаєш, що я робот?» — спитав я вчора Люсю.

Чи, може, в цьому запитанні була доля істини? Якщо я не любив досі, то невже тому, що не вмів когось полюбити? Але ж для цього не потрібно вміння, це приходить саме, несподівано, наче вихор, чи поступово засмоктує, як губка. Так принаймні я читав про це почуття і чув од інших.

Я встаю і підходжу до вікна. У будинку навпроти теж світиться одне-єдине вікно. Хто там, за цим вікном? Теж якась самотня душа?.. Хтось чекас, чи комусь погано? А що, коли вирахувати, яка це може бути квартира, піти й запитати…

Думка ця спантеличила мене. Я стояв і дивився на це єдине освітлене вікно й відчував, що воно притягує мене, мов магніт, доки не відчув — будь, що буде, а я таки мушу дізнатися.

Я накинув піджак і вийшов на вулицю. Вікно було на п'ятому поверсі, і я прикинув, з якої квартири воно може бути. Я зупинився перед будинком. Мене і стримувало, і тягло водночас. Ще раз спинився перед самим під'їздом.

Сходами я піднімався, намагаючись ступати якомога тихіше. Довго стояв перед квартирою. Розташування квартир було традиційне, отже, не помилився. Я стояв, доки з-за дверей не почулися приглушені голоси, і тоді я поспішно натиснув кнопку, ніби боявся, що хтось відчує мою присутність, хоч у дверях не було навіть вічка для огляду. Коли двері відчинилися, переді мною постав атлетичний молодий бородань у майці і спортивних штанях і запитливо подивився на мене.

— Вибачте, будь ласка, але я живу в будинку навпроти, — сказав я хрипко. — У мене… безсоння… побачив світло у вашому вікні, подумав, може, комусь погано, і вирішив…

— Ви лікар? — ледь глухуватим баском спитав бородань.

— Ні, але я побачив…

— У нас дитина маленька. Плаче по ночах. От і світимо.

— Вибачте, — промимрив я.

— За що ж вибачаєтеся? Видно, ви добра людина. А я вже було подумав, коли ви подзвонили, що знову сусід з четвертого поверху. Каже, спати йому заважаємо.

— А дитина ваша не хвора?

— Ні. Лікар заспокоїв, що від газів кричить, так буває до місяців трьох.

— Ще раз вибачте, що потривожив.

— Дякуємо. Добраніч.

Він зачинив двері, і я поволі поплентався сходами. Можна спокійно йти додому. Усе виявилося дуже просто. Тривога — даремною.

І вже спустившись униз, я відчув: мені було б набагато легше, якби там комусь справді була потрібна моя допомога. Мені, напевне, легше було б подолати шлях додому і нескінченні сходинки нагору. І квартира, в яку зайшов, не здавалася б такою самотньою. І я б не боявся поглянути у вікно, й побачити там світло на іншому боці вулиці. А світло на п'ятому поверсі все ще горіло. Тепер воно дратувало, наче то я був сусідом, над головою якого ночами безустанно кричить дитина.

Я взяв до рук недочитану вчора книжку і спробував заглибитися в неї. Але слова не лізли до голови. Зрештою відклав книжку і погасив світло. Довго лежав, витріщивши очі на стелю.

Ось воно, безсоння, що вже кілька днів мучить мене. Учора ввечері вперше заснув. Навіть не тому, що були любощі, що умиротворення поруч з жінкою, яка справді вміла дарувати насолоду, ніби заколихало мене. Вперше за ці дні зникло відчуття самотності та порожнечі.