Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

— Н-навіщо? — затинаючись, вимовив я.

— Не підходь, — прошептала вона, хоч я не зрушив з місця. — Ти питаєш навіщо, Андрійку? Тобі так цікаво? Чи тобі прикро, що переспав з наркоманкою?

— Ну, навіщо ти так…

— А як накажеш? Як накажеш, коли це правда? Коли я нікому не потрібна, як і тобі… Хіба що для одного… Кажуть, я вмію приносити насолоду… Тобі було непогано зі мною, еге ж?

— Люсю… Не треба…

— Не треба? Ну збреши, Андрійку, що кохаєш мене, що жити не можеш без мене… Чи слабо, га? Ну, кажи, я послухаю.

Я ступив крок убік, опустився на ліжко. Погляд упав на годинник, який я зняв учора перед сном. Було пів на третю.

— Ну, куди ти підеш? — сказав я, спостерігаючи, як гарячково вона вдягається.

— Додому. У мене своя кімната.

— Хочеш, я піду спати на кухню?

— Ні. Я не зможу заснути. І не зможу лишитися.

— Тоді я проведу до…

Я хотів сказати «до зупинки», але затнувся. Мабуть, о цій порі навіть таксі зловити нелегко.

— Я проведу тебе додому.

— Ні. Якщо в тебе с хоч крапля поваги…

— Я все ж не відпущу тебе…

Вона не відповіла, ступила до дверей, але у дверях спинилася.

— Ти ні в чому не винен, Андрійку. Все, що мало трапитися, трапилося. Пробач, що я не змогла пересилити себе.

Я вже стояв навпроти неї. Люся дивилася не зневажливо і не з відразою, але й не байдуже теж. Погляд її мовби їй і не належав, висів у повітрі чи летів до мене сам по собі, і в глибині його народжувалося щось більше за нього і за нас обох.

— Я проведу тебе, — повторив я.