Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

— Добре, — хлопець гмукнув. — Скажемо.

— Сховайте, — вперше озвалася дівчина. — Ми передамо.

— Наперед вам вдячний.

Я трохи картинно вклонився. Коли вони рушили, провів їх довгим поглядом.

«Георгій, напевне, зрадіє», — подумав я.

Може, зрадіє, хоч чортихнеться напочатку. Чомусь по думалося, що цей мій жест, напевне, йому сподобається.

Я уявив, як він кинеться шукати Ларису, стривожено гукатиме, як перед тим вона гукала мене. Вона почує і відізветься. Урешті-решт обоє зустрінуться, і Георгій заспокоїть її, що нічого зі мною не трапилось.

«Його ніде немає…»

«Він поїхав до міста, щоб нам не заважати. Твій братик — розумний хлопець».

«Ніякий він мені не брат».

Ні, Лариса цього не скаже.

«Складно пояснювати просте, коли істина лежить не в ньому, а існує сама по собі», — подумав я.

З цією думкою і вийшов на шосе, бо вже давно брів, програючи в уяві цю сценку, яка насправді могла бути зовсім іншою. Далі я став просто чекати якоїсь попутної машини чи автобуса або маршрутки — на що вже пощастить. Вертатися до міста пішки, як спершу було намірився, далеко. Крім того, дорогою могли наздогнати «сестричка» та її коханець.

Мої спроби зупинити кілька машин успішними не були. Хоч вибирав я не іно¬марки, а «Лади» й «Москвичі», та й вони успішно проносилися мимо.

І раптом біля мене зупинилася саме іномарка. «Ауді». Першого моменту я подумав був, що все ж наздогнали Георгій і Лариса. Ні, це була машина іншої марки й іншого кольору.

— Я ж казав, що ми зустрінемося, — чоловік, що відчинив дверцята, привітно посміхався. — Сідай, братику, підвезу.

То був чоловік, який позаминулої ночі назвався моїм братом. Чоловік — мов дві краплі води схожий на мене. Тепер, при денному світлі, ця схожість була ще помітнішою, здавалася ще разючішою. Наче справді я сам виглядав із дорогої машини у дорогому костюмі з широким модним галстуком. Мені стало трохи не по собі.

— Чого ж ти стоїш, Андрію? — чоловік, разюче схожий на мене, став однією ногою на землю. — Сідай, підвезу, а заодно й побалакаємо. Треба ж рано чи пізно поговорити.

«Бути тому, що буде, — подумав я. — А раптом він справді брат? Мій брат? Неймовірно, дивно, але не фантом же він, а цілком реальна людина».

Я підійшов до машини, відчинив дверцята. Повільно опустився на сидіння.