Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

Це перша виникла думка, відколи йду лісовою стежкою. Цікаво, хто її проклав, цю стежку, чиї ноги витоптали?..

«Це вже друга твоя думка», — кажу собі.

Скупа посмішка торкається моїх вуст. Спиняюся, підбиваю ногою шишку, що лежить збоку від стежки.

Угорі, на високій сосні, повно таких шишок. Я нагинаюся, хапаю кривий, збитий кимось, сучок і жбурляю на гілку, де шишок найбільше. Але жодна з них не падає до моїх ніг. Сучок застрягає на гілці, я шукаю його поглядом, але не знаходжу.

Стежка веде мене далі, вона виведе до річки — це я знаю напевне. Бо ми відпочивали неподалік утрьох. Утрьох ішли лісом неподалік…

Іринка бігла стежкою, їй було цікаво ховатися, вона вищала від задоволення, коли я минав її, непомічену. Але коли завважила, що я не помічаю навмисне, насупилась.

А потім я минув її, пішов собі далі. Магда йшла десь далеко позаду, і раптом я почув розпачливо-пронизливий доньчин крик.

— Тату! Таточку!

Як я сам перелякався од цього крику! Не тямлячись, кинувся назад, став розгортати кущі, квапливо, обдираючи руки. А міг просто відгукнутися.

— Таточку!

— Я тут, Ірусю, — нарешті здогадався я відгукнутися. Коли ми стрілися, донька не плакала, лише дивилася великими наполоханими очима так, наче бачила мене вперше.

— Іринко! — це вже гукала Магда.

Вона підбігла — засапана, нажахана, і теж здивовано дивилася на нас обох.

— Ми гралися, — сказала Іринка тихо і винувато.

— То чого ж ви так репетували? — спитала Магда. — Я вже подумала невідь-що. Думала, може, змія вкусила.

— У цьому лісі немає змій, — повчально прорекла Іринка почуте годину тому від мене.

Далі ми вже йшли утрьох, мовчали, хоч нічого ніби й не трапилося. Зрештою, я став описувати річку, до якої наближалися.

— У цьому лісі справді немає змій? — зненацька спитала донька.

— Тато ж сказав, — докірливо відповіла за мене Магда.

Я струшую головою. Було — і загуло. Як і теперішнє. А що було тепер?