Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ»

Було вогнище, коло якого ми сиділи втрьох. Був обід і димок, що вився між деревами. Була розмова, і в тій розмові виявилося, що Георгію потрібен куратор малих підприємств, які належать до його фірми. Він так і сказав: «Мені потрібен куратор». І якось дивно подивився на мене. Так дивляться на товар, який вирішили купити, хоч він і не вельми потрібен.

— Візьміть мене, — сказав я несподівано.

— Маєте вищу освіту? — спитав Георгій.

— Маю. Закінчив політехнічний інститут.

— Тоді вважайте, що беру.

— А що я маю робити?

— Головне — не заважати мені… Робитимеш, що хочеш, аби не плутався під ногами.

— І мене не проженуть після такої роботи?

— Поки там керуватиму, не проженуть. Підходить?

— Авжеж.

— Тоді, вважай, домовились. Прийдеш у вівторок.

Він одвернувся. Не запитав, ні де я працюю і чи працював до того. Може, тому, що я був Ларисиним «родичем», а може… Між нами наче одразу по цій розмові виросла незрима дистанція.

Я бачив, як здивовано зиркнула в мій бік Лариса. Чому я пішов на це приниження?

Чому я поїхав з ними?

Чому вчора прийшов до Серафими Михайлівни?

Справа навіть не в самотності, Справа в моїй поразці.

— Я пройдуся, — сказав я і підвівся.

Вони промовчали. Я йшов і вдихав димок від вогнища. Димок незабаром зник. І мені здалося, що опадає листя. Потім я почув, як шурхотить трава під ногами. З'явилася перша думка. Я подумав про вітер.

У моєї поразки не повинно бути свідків. Завтра, післязавтра Оленка, Комаров, Люська і навіть Кавунін дізнаються про Магдину втечу. Може, й не втечу, але… Я не хотів, щоб вони про це довідалися.

Покидаючи Георгія і Ларису, я гранично чітко усвідомив, що це для мене важливо — аби не знали про поразку. Аби не знали — це так. Але й виходу не було. Ось чому я вхопився за Георгієві слова. Я мстив самому собі.