Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС»

Я почув у трубці голосне уривчасте дихання, від якого в мене защеміло в серці.

— Привіт, мала, — якомога бадьоріше сказав я.

«Влаштуюся на новому місці — заберу Іринку, — забринів у мене в вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»

— Я не мала, — наголосила донька. — Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.

— Ого, — сказав я. — То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.

— Я слухаюся, — запевнила Іринка. — А де мама?

— Пішла в магазин, — несподівано для самого себе випалив я.

— І привезе мені цукерку? — спитала Іринка.

— Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.

— Добре, — пообіцяла донька. — Я побігла, а то мене дід чекає.

— Біжи, — дозволив я. — Чао, Ірусю.

— Я не хочу чаю, — сказала вона. — Я біжу тримати цвяшки.

— Поговорили? — це знову мама. — Отака вона непосида. Ти був спокійніший.

— Авжеж, я був зразковим хлопчиком, — підтвердив я. — До побачення, мамо.

— Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, — попроща-лася у відповідь мама.

Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.

«Зворушлива турбота, — подумав я. — До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».

І враз спазм перехопив мені горло — я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, — коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.

Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову, і коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.

— Боже мій, який ти розхристаний, — сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. — Ти ж геть замерз, Андрію.