Розділ «ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ»

Нехай собі у всіх рівноправ'я, а в нашій сім'ї усе вирішує чоловік. А я тільки мовчки підкоряюся. Бо чоловіки й створені, щоб усім правити, а жінки...

Я своєму чоловікові звикла коритися з першого знайомства нашого, з того першого танцю.

Ото якось стою я в клубі і нишком до парубків придивляюся. Один припав мені до вподоби: кучерявий, ставний, з вусиками. Аж серце зайшлося. «Ну, Віро,— кажу сама до себе,— тримайся! Оцей козарлюга і стане твоїм повелителем!» І при цьому таким його поглядом обпекла, що він прикипів до місця і почав наливатися фарбою, як помідор проти сонця. Став дозрівать. А я відвернулася, мовби нічого й не сталося. Сміюся, щебечу з іншими. Краєчком ока бачу: майбутній мій володар поволі підсувається до мене і, маскуючи ніяковість, голосно каже:

— Підемо до танцю!

І не розбереш — наказує чи просить.

Так я вперше йому скорилася, своєму Миколі.

З того дня він почав ходити за мною, як наврочений. І все щось велить, щось наказує. Десь напровесні оголосив, наприклад, свою волю:

— На осінь весілля справимо!

— Згода,— відповідаю, покірно схиливши голову, а сама думаю: «Гай-гай, де ще та осінь!» І додаю: — Я так і знала, що ти мене не любиш!

І надула губи.

Він щось подумав-подумав, потім рубонув рукою повітря і сказав:

— Я прискорюю своє рішення. Весілля — за тиждень!

— Як звелиш,— мовлю з тією ж покірністю і ледве стримуюсь, щоб не кинутись притьмом по фату.

Відтоді ми вкупі.

Як народився у нас первісток, дуже мені хотілося його Русланом назвати, а чоловік заявив, що він своєму синові сам ім'я знайде. Довго він те ім'я шукав. Ходить по хаті, наморщить лоба — думає. Я йому думати не заважаю, тільки питаюся:

— Ти не пригадуєш, як Руслана по батькові?

— Чийого Руслана? — дивується.

— Людмилиного,—відповідаю.— Того, що в Пушкіна.

— Ні,— каже,— не пригадую. А що?

— Та нічого,— кажу.— Так, згадалося...