Розділ «ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ»

А найбільше варнякав на тому збіговиську якийсь їхній сенатор Юзик, і, нічтоже сумняшеся, як той казав, доварнякався до того, що запевняв, ніби ми тут спимо, а Директорію бачимо, ждемо її не діждемося, бо вона, бачте, принесла українцям таку високу демократію, таку розпрекрасну свободу, яка нині є лише в Канаді. Ну рай небесний, та й годі! Живи і радуйся, живи і радуйся! Цей сенатор запевняв, що за упокій душі Петлюри ми ревно молимося денно і нощно. Того самого Петлюри, того «лицаря», котрий розстрілами, шибеницями, шомполами й масовими погромами утверджував у містах і селах України «свободу» і «демократію», проголошену Директорією, тією самою, про яку колись співали;

У вагоні Директорія,

Під вагоном — територія.

Ну, а потім, як писав наш славнозвісний Остап Вишня, дуже швидко не стало ні території, ні Директорії!

— Я розумію, що писати таким панкам-варнякалам — не мед їсти, але ви наберіться терпцю і все-таки напишіть. Напишіть, хай той пан Юзик приїде до нас на Україну, ну хоча б у наш славний Київ, та нехай завітає хоча б на наш «Арсенал» і спитає: «А чи не хочете ви, шановні добродії, щоб вами знову правувала богопомазана демократична Директорія?»

Ми б йому розказали, як арсенальські пролетарі,— а це таки історія,— відповіли на подібне запитання ще шістдесят чотири роки тому, як вони били і в хвіст і в гриву і «демократичну» Директорію, і її петлюрівсько-куркульське воїнство. Але запевніть того Юзика, що бити ми його не збираємося, навіть пальцем не зачепимо. Ми люди виховані й лежачих не б'ємо. Ну, може, по старій робітничій традиції посадимо в тачку та під дружний освист прокатаємо до заводської прохідної. Може, ці «урочисті» проводи хоч трошки протруть йому мізки, може, хоч трохи йому заціпить.

Я запевнив, файний мосьпане Юзику, свого сусіда Петра Степановича, що українські буржуазні націоналісти не з тієї глини зліплені і не тим ликом шиті, щоб їм чимось можна було протерти мізки. Для них не існує ні реальних фактів, ні історичних уроків, ні правди життя. Давно відомо, що сліпа злоба буває ще більш жалюгідною і ницою духом, ніж непрохідна глупота. А лютої, я б сказав, скаженої антирадянської злоби вам не позичати. Саме вона — люта антирадянська злоба — це і є та піч, від якої ви ведете свій холеричний, жалюгідний, свій сміхотворний націоналістичний танок ось уже друге півсторіччя.

Ось і ви, файний мосьпаночку, будучи вже добре підтоптаним,— вам уже, слава богу, 69-й годок накручує на спідометрі машина життя,— й не збираєтесь, по всьому видно, злазити з антирадянської шкапи. Вона, ця шкапа, вже до того заїжджена, вже до того хирлява, вона так уже грімкотить сухими своїми ребрами, так уже сопе й задихається, що ось-ось складе свої старечі кістки на скотомогильнику історії, а ви й не думаєте злазити з неї. Еге ж, де там злазити! Еге ж, дивіться, мовляв, який я козарлюга, який я бойовик! Я ще покажу цим радницям, най його шляк трафить, де Макар телят пасе!

У цьому зайвий раз переконує мене ваш войовничий виступ на поминках усопшої в бозі Директорії.

Повірте мені на чеснім слові, мосьпане Юзику, повірте, грізний канадійський сенаторе, що всі ваші антирадянські варнякання, всі ваші погрози радянському українському народові, як той казав, до феньки. Не такі, як ви, його не раз уже страхали, а що з того вийшло? Отож, не сходьте даром паром, мосьпане Юзику!

Трошки вище я згадав про вашу антирадянську шкапу, а хочу закінчити цього листа сивим волом, вірніше, волячою шкурою. В давню давнину великою популярністю користувалася на Україні народна притча про бідного Кирика й зажерливого попа. Довідався цей попик, що в Кирика завелися гроші, і йому до різачки біля пупа захотілося поцупити Кириків капітал. От зарізав він вола, здер із нього шкуру й кожної ночі, нап'ялюючи її на себе замість ряси, ходив лякати Кирика. Все сподівався, що той перепудиться такого страховидла й піп прибере чужі грошики. Лякав, лякав піп Кирика, а Кирик так і не злякався. Зате піп вскочив у страшну халепу. Волова шкура стала його вічним супутником. У притчі так і сказано:

Бо волова шкура та до його тіла

Приросла, пристала, гейби прикипіла.

Тож зважте хоч на цю притчу, мосьпане Юзику. Не здумайте лякати нас ще й на такий манір, як хотів злякати той старосвітський батюшка Кирика. Уявляєте собі — візьме та й приросте, пристане воляча шкура й до вашого старечого тіла. А який же це, вибачте на слові, сенатор у волячій шкурі, з рогами, з довгим хвостом! Це вже, на мій погляд, карикатура з натури, опудало на вгороді, щоб горобців лякати.

Отже, ще раз кажу: не сходьте даром паром! А нам своє робить. Будувати нове, радісне життя, рости і процвітати на радість і щастя нинішніх і грядущих поколінь радянського народу.

Іван Манжара

ПРО ЛЮБОВ ДО КРИТИКИ ЗНИЗУ

Ведмідь, сердитий і голодний,

Додому із далеких мандрів повертав.

Дістати меду він хотів сьогодні,