Протилежності, однак, частенько поєднуються. Де вже вони зустрілися, чим одне одного полонили — то діло темне, ясно тільки, що розлучатись не схотіли. І, може, були б досі в парі, якби не його згубна цікавість.
— Звідки в тебе ця обручка, люба? Хто подарував?— допитувався ревниво Гранат.
— Викинь з голови, милий. Хай це залишиться моєю маленькою таємницею,— уникала відповіді Граната.
Тож якось, коли вона задрімала, він сам вирішив роздивитися таємниче колечко ближче: зняв тихцем, аж раптом у грудях Гранати щось зловісно засичало, і... Ну чого ви посміхаєтесь? Над покійниками плачуть.
А скільки ж разів казано простакам: ніколи не торкайтеся того, що жінка прагне зберегти в таємниці!
Федір Маківчук
ЯК МИША ПОРОДИЛА ПАПЕРОВУ ГОРУ
Був я недавно в Ясногірській районній прокуратурі у службових справах. Прокурор, молодий симпатичний юрист, загадково посміхаючись, спитав мене:
— Ви бачили коли-небудь живого аноніма?
— Я навіть мертвого,— кажу,— не бачив. Ось уже тридцять п'ять років працюю в «Перці», прочитав за цей час сотні анонімних листів, але жодного з авторів цієї чорної епістолярщини не бачив, як не бачив домовика чи відьми, про яких так багато говорено в народі й писано в художній літературі.
— Домовика я вам не покажу, а новітнього аноніма — будь ласка. Ми тут одного якраз упіймали на гачок.
— Гаразд, показуйте,— прошу.
Самі розумієте, шановний читачу, що ця зустріч нічого приємного мені пе віщувала, але професійна цікавість узяла гору.
Прокурор вийшов із кабінету й за хвилину повернувся з отим самим загачкованим анонімом.
— Знайомтеся,— сказав, усміхаючись, прокурор.— Це Іван Семенович Вернигора — той самий чоловік, про якого я вам казав.
Що мене вразило в першу мить — так це кричущий контраст між прізвищем і його носієм. Було в анонімові рівно стільки од Вернигори, скільки може бути в рахітичному недоноскові од Аполлона Бельведерського.
Переді мною стояла майже карикатурна істота з тонким довгастим писком, позначеним з боків великими прозорими вухами. Він був до того незугарний, що складалося враження: народився цей суб'єкт ще в ту лиху годину, коли бог не вмів ні ліпити, ні малювати. Він чогось нагадував мені мишу полівку. Так, так, мишу! І очі в нього були маленькі й олов'яні, як у миші, і щулився він так, як щулиться миша, коли вилазить із своєї темної ніркії на осоння, і голос у нього по-мишачому пискливий.
На моє запитання: де ви живете, де працюєте?— мишоподібний суб'єкт пропищав:
— Пойнятне діло, в селі живу, а роблю старшим куди пошлють.
— А саме?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Веселий ярмарок» автора Кисельов С.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ“ на сторінці 106. Приємного читання.