Предок

Один випадок був краплею, що переповнила міру Грицькового терпіння чи нетерпіння й переконала його в тому, що нема чого доброго чекати йому в Ставках і треба шукати вільних подільських осад.

При кінці серпня послав пан Грицька до Луцька з підводою, давши вола до пари з Грицьковим. На повороті з Луцька спіткала Грицька пригода: віл його чогось заслаб у дорозі — чи опився, чи що, тільки після цієї дороги не здався вже до роботи й, полежавши кілька днів на оборі, здох. Грицько пішов дати знати про це панові й прохав у його собі другого вола, бо цей пропав задля панської потреби, але пан на те не згодився.

— Хто ж його знає, чого він здох; може він зовсім не від дороги, а ти сам його чим-небудь понівечив.

Таким чином зостався Грицько без худоби, а був з тим волом винуватий панові немалі гроші: щось за 40 злотих. Грошей цих віддавати Грицько не мав найменшої охоти. Остання історія з волом роздратувала його якнайбільше; він постановив доконче йти з Ставків на Поділля. Ганна, що так спротивлялася давніше тій думці, притихла, побачивши, що чоловік то вже не жартом узяв собі в голову й помандрував би й сам, коли б вона не схотіла. Та й її зажурив той випадок з волом дуже.

Тікати й годі!

Тільки не восени! В тім вже вони мали науку. Далеко ліпше пересидіти тут зиму, на своїм хлібі, аніж позичати на новому місці. Краще йти весною, перед початком оранки. Так і постановили.

Аби пан не взяв хлібом за позичене, Грицько зараз по тій пригоді з волом кинувся молотити хліб, щоб продати або сховати, та дарма: пан з своєю службою знали добре, скільки в нього повинно бути хліба, і Грицьку зараз задали брехні й вибили, а потому забрали два корці хліба.

— Мало я йому відробляв того здохлого вола, ще й хліб забрав; мало ще панові того, що моя озимина йому прийде.

Озимини, справді, щось посіяв Грицько, хоч дуже мало: ще вагався тоді. Це було тим добре, що увільняло його від усякого підозріння про втечу; але Грицька дуже мучила думка, що його хліб попаде в панські руки.

Поки був віл, Грицько думав утекти, поїхавши з ким-небудь возом на ярмарок, а звідти далі. Так можна було забрати й усяке збіжжя — аби тільки знайти до того чоловіка. Після того як віл пропав, Грицько надумав тікати знову пішки, як і той раз — принаймні ніхто не знатиме. Треба було тільки спродати все, й Грицько прийнявся за це.

Хоч як обережно він вів цю операцію, щось таки донеслося до панських вух. Пан знову покликав до себе Грицька, і той був настрашився дуже, але, очевидячки, пан знав не багато, бо тільки вилаяв його.

— Ти в мене не видумай тікати, бо я тобі своїх грошей не подарую, виколупаю хоч би з Волощини.

— Коли б уже скоріше зима проходила,— міркував Грицько, йдучи від нього,— а тоді виколупуй!

Зима тяглася помалу в тім жданні. Грицько вже не шукав собі роботи в пана. Вилічували дні до Різдва й по Різдву. Але Ганна була смутна: її йкось не тішила ця мандрівка.

Нарешті-таки зима пройшла: наближався піст. Великдень того року випадав пізно. Хліб кінчався — бо що трохи здалося зайвим, те продали ще перед тим. Вже наче наступала весна, все капало й текло, хоч був тільки кінець лютого.

Грицькові не терпілося, він постановив іти зараз, щоб не купувати хліба.

— Та підожди, поки зовсім не розтане; адже і хлопець слабий,— вмовляла Ганна. Дитина справді хворувала: гарячка напала й по тілу висипало червоне.

— Закутай гарненько, то й нічого йому не буде. Світ не близький, треба йти завчасу.

Тепер місяць світить, то можна й поночі йти.

Ганні й самій вже хотілося скоріше дістатися на нове господарство. Коли йти, так іти!