Предок

Він так задумався, що й не спостеріг, як надійшла Настуся, з головою закутана в батьківську опанчу, й кинувся з несподіванки.

— От добре, що ти підождав,— сказала вона, засапавшись з поспіху, й сіла коло нього на лавку.— Я ледве викралась. До нас прийшов ваш ректор і ще хтось, і я мусила їм видавати до столу.

— А я так замислився, що й не спостеріг. Знаєш ти, третій день ходжу, як не свій, аж голова болить.

— Що тобі сталося, любчику? — з перестрахом запитала дівчина.

— В неділю ввечері, по тій рекреації, розійшлася у нас вістка, що буде повстання. Це з Черкас привезли. Козаки громадяться на Низу й по новім році рушать сюди. Кілька моїх колег збираються на Низ, і я пішов би з ними...

— Ти пішов би у військо, на Низ! — з острахом скрикнула Настуся, але хлопець говорив, не зважаючи, з запалом далі.

— Десятий рік минає, подумай, як задушено нашу силу! Як у могилі затихло, аби тільки всякій погані плодитись, всякій кривді та презирству, і не було кому за той бідний народ піднятись, не було месника за тих помучених, побитих... Мені аж волосся догори стає, як пригадаю,— сам я ледве мов крізь сон пам'ятаю,— що в нас у Димері виробляв той катюга Лащ: він же й батькові моєму вкоротив віку... Тепер прийшов час устати одностайно на того ворога клятого...

— Але як же ти підеш, а я зостанусь, і тебе уб'ють! — перервала нарешті цю запалену промову Настуся.

— Власне,— схаменувся й перервав свою гарячу розмову Грицько,— якби не ти, чого б я й думав аж три дні. Як згадаю за тебе, то й починають мене всякі думки мучити, що от, мовляв, тебе покину...

— От то-то ж і є,— перебила втішейа такою розмовою Грицька Настуся. Але той, помітивши цю «скороспішну дедукцію», ще з більшим завзяттям і поспіхом заговорив:

— Але ж із тим усім я ніяк не можу лишитись. Я б собі того ніколи не дарував, як останньому пічкурові. Що то за життя, як чоловік свій народ зрадить? А хто не обізветься в таку тяжку годину, то той вже обов'язково зрадив...

Раптом якийсь жіночий голос закликав здалека «паннунцю», і Настуся схопилась, але Грицько не пустив її і, вхопивши руками за руки, із запалом казав:

— Слухай, Настунцю! Ніхто не знає, як мені важко! Ти думаєш, мені тебе не жаль? Але ж то мусить бути, і не може бути інакше, бо ми були б винні обоє, і не могли б бути щасливі, і бог би нам не дав щастя...

— Паннунцю! — кликала тим часом здалека жінка.

Настуся вирвалась з рук Грицька і, крізь сльози поцілувавши його, бо вона тим часом плакала, поки Грицько говорив,— побігла додому.

Грицько подивився довго їй услід і, посуплений, потягся через терни додому.

II

Як сказано було вже на початку цієї достовірної історії, отець Кирило Іванович, або Кирило Матербозький, як говорилося у Києві, запросив Грицька Пісченка до себе на неділю у гостину. Небіжчик старий Пісченко був якийсь колега отця Кирила чи сусіда — того вже за давнім часом докладно дійти не можна. Досить того, що відколи Грицько з'явився у Братському монастирі, забирав його отець Кирило від часу до часу до себе на свята, і Грицько уганяв тоді з мало що молодшою від нього Настусею по чудовому садку попівства.

Відстоявши службу божу й відпросившись у отця префекта, Грицько в святочнім убранні — новій довгій чемері, опоясаній добрим поясом, з киреєю поверх неї, в новій шапці з оксамитним верхом і для повного туалету — з вишиваною шовком хусткою за поясом (подарунком Настусі) попростував до отця Кирила.

Будиночок, де жив протопоп, стояв зараз за Успенською церквою, чи Старою кафедрою, як тоді казали. До року 1633, коли небіжчик Могила, відібравши від уніатів св. Софію, переніс туди свою кафедру, Успенська церква була якийсь час кафедральною: коли 1613 р. уніати «гвалтовно» забрали у православних св. Софію, київська громада, «за привілеєм великого короля Жигимонта», поручила київському будівничому Волоху Себастіяну Брачі переробити якнайспішніше старинну, ще з князівських часів, і велику, але опущену церкву Успенія,— «бо опала й ошарпалася била вельми і розвалялася». Тоді протягом гхівчетверті місяця розкидано верхи муру, «по верхніс окна», побудували його наново, поставили баню й укрили, так що можна було службу правити. Тож і по перенесенню кафедри до св. Софії Успенська церква звалася кафедрою й була найліпшою парафією в Києві: до попівства належало чимало крамниць на ринку, на котрім стояла Успенська церква, а грунт займав цілу Щекавицьку гору, що надав церкві ще небіжчик воєвода Костянтин Острозький, і тут ще попередники отця Кирила завели чудесні сади й городи.