Предок

Такі думки не раз почав висловлювати Грицько після того, як перші рожеві надії на нове господарство його зрадили і потяглося панщинне життя своєю колією. Ганна одначе не хотіла поділяти його думок, і як він занадто вже починав нарікати, прозивала його волоцюгою і ледащом. В неї далеко більше було примирення, і вона ще не втратила своїх надій на добробут.

Маючи вола, далеко легше було господарювати, і Грицько не побільшив, а ще зменшив свої статки за зиму; але літом прийшлось тяжко, коли до двох днів панщини пан додав йому два дні на виплату боргів. Пан хапався з жнивами, але так само мусили хапатись і люди. Разом настала спека, дні стояли гарячі, роса перестала падати, і хліб починав сипатися дуже, а зерно було таке важке та добре, що шкода було дивитися на ту трату.

— Хай йому всячина! — сказав Грицько, почувши від осаули, що йому робити на цім тижні чотири дні.— Хто чув таке робити? В мене самого хліб сиплеться, де його до середи чекати!

Він не пішов у понеділок. Пан покликав його ввечері, вилаяв і похвалявся бити. Але Грицько не покорився: він не то навіть щоб не хотів, а просто-таки не міг задля панських жнив кинути свій власний, кривавицею политий хліб висипатись.

— Підождіть, пане, я потім вам відроблю,— все ка^ав він своєму панові, а не відпросившіїся, ізсе-таки не пішов на панщину й у вівторок. Це так йому не пройшло: Грицька знову покликано до двору і всипано йому щедро.

Грицько вилежав мовчки—ані пари з уст; такий на його дух найшов. Різок коштувати було йому не первина, траплялося й на попередніх місцях, особливо — на дворі служачи, але тут, на нових місцях, здалося вже занадто прикрим.

— Варто було тягтися за п'ятнадцять миль,— мурмотів він сердито й ще сердитіше додав: — Бодай не діждали, щоб я задля них свій хліб кинув!

Свій хліб мусили жати вночі. Погода стояла все гаряча, земля не простигала й уночі, так і пашіло теплом. Ганна робила, скільки могла, і цілком знемагалася: Грицько казав їй, аби йшла додому, кинула роботу,— вона не кинула, поки не втяла руку серпом... А хліб сипався. Ганна пробувала жати й в'язати порізаною рукою, та не могла й трохи не плакала з досади й болю. А Грицькові сказали відробляти ті дні, що він не робив. Грицько пішов раз, а далі не втерпів та, покинувши панщину, кинувся свій хліб дожинати. Наслідок був той самий: Грицька знову покликали до двору і знову його вибито.

Хліб нарешті зібрали чи сяк, чи так. Врожай

все-таки був добрий, хоч хліб і висипався значно. Ціна стояла на хліб добра: Грицькові можна було посплачувати, що був винний, навіть вола, але йому вже це було не в голові. Його вже не тішив і врожай після того, як життя в Ставках повернулося своєю непоказною стороною; бас увірвався. Думка, що він помилився з своїми надіями, гризла його й не давала спокою. Все похмурнішим сидів він дома, зате більше вчащав до кривого Шльоми, до і шинку, де гірко нарікав з іншими хазяїнами.

Якось винирнула в бесіді вічна тема про волю й вільні землі, про Поділля, куди кликали на слободи. Якийсь перехожий чоловік, що трапився в шинку, сказав, що він був на Поділлі, й почав його вихваляти.

— Земля не міряна — бери, скільки схочеш: чи лан, чи два. А земля така, що з самосійного родить сам п'ятнадцять і більше.

— А панщина? Правда, що там нема панщини?..

— Ге, панщина,— ніхто й не чує за панщину. Ори на себе — та й усе. Ще й запомогу всяку дадуть, і то без відробку. Бо ті землі відібрано в турка, й король сказав залюднити їх якнайборше, щоб не була порожньою, аби турок знову не забрав 4.

Грицько слухав тих оповідань, і в його не прокидався попередній скептицизм, коли закидав він брехню тим всім оповіданням за по-/дільську волю. Людина все вірить тому, чого собі бажає.

Вернувшись додому, Грицько почав опові-

дати те все жінці. Та прийняла те все зовсім неприхильно й знову вилаяла його волоцюгою.

— Як будемо сидіти, то щось придбаємо, менше б ходив до шинку, то було б краще. Верзуть не зна що, а ти слухаєш. Адже ж і сюди йшли — сподівалися волі, а показалося, що така сама, як і деінде; таке саме і з тим Поділлям.

Це були власні майже слова Грицька, але тепер вони не зробили на нього найменшого враження й не переконали його й трошки. Грицько не був ледащом, як признавала за ним жінка; він міг працювати дуже багато, коли та праця вела просто до його мети — добробуту. Але жертвувати своїми надіями й бажаннями й миритися з життям за всяку ціну — не міг він.

III