Розділ «НА АЛЕЇ ЧЕТВЕРТОГО САНАТОРІЮ»

— Вони мають намір вивезти всіх хворих у душогубці, такій машині, де задушливий газ від згорілого бензину душить усіх пасажирів раніше, ніж вони можуть куди-небудь приїхати…

— Жахливо! — вигукнула Ромка.

Вона все-таки була дівчинка і боялася смерті.

— Серед цих хворих, — говорила далі тьотя Клава, — є й діти. Треба врятувати хоча б частину цих нещасних людей. Може, хоч дітей нам пощастить врятувати.

— Треба обов’язково, — сказав я.

— Але як? — спитала Ромка.

— Сама ще не знаю, — відповіла тьотя Клава. — Треба шукати шляхів до їх порятунку, але якнайшвидше, бо мине три-чотири дні — і буде пізно. Питання про їх знищення вирішене, і вже доручено декому з фашистських катів розробити план, як це провести практично.

Я запропонував, коли це можна, завтра ж урятувати Женю.

— Завтра неділя, — сказав я. — Ми з Ромкою підемо до Жені відвідати її. Ми походимо з нею по саду, потім заховаємось у гущавину, за кущі під парканом. Я підсаджу Женю на паркан, потім вилізу сам і спущу її на вулицю. Там, на вулиці, Женя почекає нас за рогом, і знову злізу до саду, і ми з Ромкою спокійно вийдемо через ворота, щоб чергові нас бачили, як ми будемо йти самі, без нікого. Так ми врятуємо Женю.

— Це занадто наївно, — сказала тьотя Клава. — За хворими стежать. А якщо дирекції лікарні відомо про підступний і варварський замір фашистської влади, то, певне, за хворими стежать ще пильніше. А потім — як же буде з іншими? Женя, звичайно, дочка борця, що віддав своє життя за наш народ, але треба пам’ятати й про інших.

— Треба подумати й про них, — сказав я, маючи на меті поговорити про це з дядею Михайлом.

— Я маю ще де з ким поговорити… — сказала тьотя Клава. — Є люди, які довідались про цей намір фашистів, і, може, вони щось нам порадять. Серед лікарів у лікарні, я певна, більшість захоче нам допомогти.

Просто від тьоті Клави ми з Ромкою пішли до них. Дядя Михайло якраз був дома і радісно зустрів нас.

— Я вже думав, що з вами щось трапилось… — сказав він. — Хіба можна вам так пізно ходити по вулиці?

Ми розповіли йому про все, що нам говорила Юрчикова мати. Хоч як умів дядя Михайло приховувати свої переживання, але тут таки не витримав — розхвилювався.

— Діти, — промовив він, — немає кінця й межі фашистським злочинам. Спочатку фашисти зробили тих людей хворими, а потім хочуть знищити їх через те, що вони хворі. Треба рятувати нещасних людей.

Тоді я розповів йому про свій план рятування Жені.

— План, звичайно, занадто простий, — сказав він, подумавши, — але спробувати можна. Тільки треба, щоб під парканом лікарні чергувала наша машина, яка відразу б забрала Женю.

— А де ж узяти машину? — занепокоївся я.

— Про це вже потурбуюсь я, — відповів дядя Михайло, — а ваша справа — допомогти Жені потай від доглядачів перелізти через паркан.