Розділ «Аксіоми недоведених традицій (Післямова автора)»

Ви є тут

Меч Арея

Але читаймо далі: «Коли в них помирає цар, то... очистивши його тіло від нутрощів і намастивши запашними оліями..., його возом везуть у Герри»[109].

Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи раніше: виявляється, в країні, яка носить однойменну з річкою назву.

Річка Герр витікає з Борисфену там, звідки він уже відомий; ця річка одержала назву від країни, на яку кажуть Герри»[110]. Далі читаємо, певно, переписувачами попсовані рядки: Герр витікає з Борисфену (Дніпра!) і впадає в... Гіпакіріс (Сіверський Донець!). Абсурд, бо дніпровсько-донецький вододіл, як свідчать топографи й гідрологи, не дозволив би жодному рукавові, який би витікав з Дніпра «на 40 днів плавання від гирла», впадати в річку зовсім іншої системи. Отже, Герр не витікав з Дніпра, а впадав у нього в області Герри, а за сорок днів од моря Дніпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скільки на Подесенні, побіля Прип'яті, Тетерева та Ірпеня давніх могил-курганів!).

І Геродот дає уточнення — де саме розташована царська вотчина: «За річкою Герром міститься ота сама Басілея й живуть найхоробріші й численні дуже скіфи, які вважають усіх інших скіфів своїми підданцями».

Таким чином, центр Геродотової Скіфії переміщується з Причорноморських степів у землі «орачів» та «хліборобів», а це вже щось інше — кардинально відмінне.

А тепер пройдімо шлях від Дніпрового гирла до тої Басілеї, де скіфи ховали своїх царів. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або під вітрилами з Лиману, то за сорок днів, хоч би там що, опинимося в районі Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кілометрів. Отже, цілком вірогідно, що коли за часів Геродота вже був центр «усіх скіфів» Басілея, то це там, де Птолемеєва «мати городів» — Метрополіс, тобто Київ. Тим більше вірогідно, коли зважити, що так звані амаксовії — відомі нам з київських літописів перевізники-кияни.

Говорячи про землі, підвладні скіфам, Геродот каже — головних племен тут чотири: скіфи царські, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби та скіфи-скотарі (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-різному себе й називало. Але ж як? І що за самим словом «скіфи»?

Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллініста Поспішіля. Там усі слова, що мають у собі корінь «скіф-», означають дуже близькі поняття: «скіф-ропос» — похмурий, сердитий; «скіфрадзо» — бути похмурим, сердитим, сумним; «скіфропадзо» — дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти ці слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозуміле. Інший словник, «Русско-греческий словарь» Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладів слова «похмурий»: стігнос, халепос, склерос і т. д., й лише на одинадцятому місці отой синонім «скіфропос», а слово «похмурий» з відтінком «страшний» взагалі — скілерос.

І коли вчитаєшся в усі ті переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хіба слово «суворий» не лягає в одне синонімічне гніздо зі словами «похмурий», «сердитий», «страшний» і «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всіх отих понять. А коли так, то з ним асоціюється назва північних українських племен, які жили в суворій лісовій та болотистій землі й самі були людьми суворої вдачі.

Латинською мовою слово «суворі» перекладається «севері», корінь із цих трьох звуків «с-в-р» на ознаку тієї самої якості зустрічається в багатьох індоєвропейських мовах, а майже в усіх слов'ян «север» став ознакою півночі — традиція, що тягнеться ще з докиївської Русі.

Отже, севери, сіверяни. Це — можлива самоназва скіфів, і Геродот, вірний традиціям своїх попередників (Платон свідчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинські власні імена), схоже, перекладає й назву цього народу: скіфи.

Й тоді кожна згадка Геродотова стає ніби зрозумілішою, й народ-привид набуває реальніших рис й етнічної конкретності. Царство скіфів було царством северів, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо сіверянами. Сіверяни тримали своє військо на південних кордонах країни — на схід від гирла Дніпра, бо все лівобережжя було споконвіку сіверською землею — аж до татарської навали. Це військо, точніше — військовий стан (каста) — зветься в Геродота «царськими скіфами». Коли ж цар помирав, його везли на вотчину — в Подесення (чи на Прип'ять?), у так звані Герри (від гр. геррос — старий). Що то — вотчина, про це свідчить сам Геродот, а наш відомий філолог Іларіон Огоновський підтверджує його свідчення в своєму словнику: в часи Троянської війни «герас» означало «королівство» («Словар до Гомерової Одиссеї і Іліяди», Львів, 1900).

Та чи тільки на Лівобережжі слід шукати наших славетних пращурів? Чи тільки суворі сіверяни були тим племенем, яке греки називали скіфами? Так, ми розшукували їх за 40 днів плавання від гирла Дніпра. Так, за сорок днів справді можна допливти, на веслах чи під вітрилами, до Києва та Десни. Але майже навпроти деснянського гирла впадає в Дніпро відразу три значні притоки: Ірпінь, Тетерів і Прип'ять. Чи не казав Геродот про котрусь із них? Щоправда, жодна з тих річок не має в своїй назві й натяку на той Геродотів Герр. А може, пам'ять народна зберегла цю назву в назві місцевості, краю? Щось, пов'язане з поняттям «старий», «давній»...

Ну, як же: маємо таку область — Древлянська земля!

Нестор Літописець казав — тамтешні люди живуть «у деревах», тобто в лісах, через те й прозвали себе древлянами, як ото поляни — полянами, бо живуть у полі. Навряд чи це саме так. Видатний радянський історик В. В. Мавродін запевняє, що назва «поляни» походить не від слова «поле», так само, як і назва «древляни» — не від слова «дерева»[111]. Назва «Древлянська земля» походить від слова «древній», «древня». А це те саме, що «старий», те саме, що «Герри».

Але ж Геродот, говорячи про Герри, згадує й однойменну річку. Що то за річка? Ірпінь? Тетерів? Прип'ять? А може, Здвиж або Горинь? Не виключено, що дві з половиною тисячі років тому всі ці річки звались по-іншому, хоча гідроніми — річ дуже живуча. На Українському Поліссі, що в давнину звалося Древлянщиною, нині річки з такою назвою справді нема, зате лишилася згадка про існування там принаймні двох річок з дуже цікавими для нас назвами. Річка Деревна протікала в давнину неподалік Житомира. Її згадано в Іпатівському літописові під роком 1150-м. Друга річка дожила майже до наших днів, її пам'ятають ще нині живі люди. Річка впадала в Уж і звалася Древлянка. Це задокументовано в Житомирському томі «Історії міст і сіл України».

Отак поступово ми й наблизилися до вотчини не всує згадуваних «царських скіфів» — панівного племені найстародавнішої праслов'янської держави. Не даремно край ще за Київської Русі називався Древлянія.

Але для вточнення координат Геррів-Древлянії слід урахувати й ще одну важливу подробицю. Коли ми шукали річку Герр на Сіверянщині, ми проминули найбільшу праву притоку Десни — Снов. Тим часом це дуже цікава річка. Давно-давно в басейні Десни жили балто-литовські племена — найближчі мовні родичі племен слов'янських. Ми не знаємо, яким діалектом розмовляли ті з них, що селились на берегах Снову, але сучасною литовською мовою «сеновіс» означає «старий». Може, саме цю річку мав на увазі й Геродот, говорячи про Герр?

І ще одна дрібничка: колись Древлянія володіла не тільки Поліссям на правому березі Дніпра, а й нинішньою територією Києва та значною частиною Лівобережжя, можливо, всім Подесенням. У такому разі не дивуймося, що на території нашої найдавнішої держави дуже популярні були річки з назвою Древня. Адже ж маємо кілька Трубежів, кілька Десен, кілька Ужів та Бугів.

То хто ж тоді скіфи й хто — гуни? Безперечно, лише різні назви одного й того самого народу на різних етапах історичного поступу. Чому ж археологи й досі не підтвердили цієї гіпотези, яка народилася не сьогодні? Нам здається, тому, що вони не шукали підтверджень. Якщо вірити наслідкам розкопок, гуни просто «випарувались», пропали, яко ті таємничі обри. Й це тільки тому, що усталилася застаріла думка, нібито гуни — північнокитайські племена. Археологи й шукають на гунських шляхах монголів або принаймні тюрків, а коли й знаходять там, де мали бути тюрки, слов'янські поховання, речі слов'янської зброї та побуту, це зовсім не асоціюється в них із поняттям азійців і не відповідає наперед загаданому.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Меч Арея» автора Білик І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Аксіоми недоведених традицій (Післямова автора)“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи